«Ви знаєте, що найнебезпечніші професії у світі – це шахтарі, льотчики й актори?» Жолдак повернувся

Тим часом у Києві нарешті працює Андрій Жолдак, який не ставив в Україні понад 20 років. У вересні чекаємо на прем’єру його «Дому»в Театрі Лесі. Історія трьох поколінь однієї родини, війна і мир.

Майже тиждень із 9.00 до 16.00 тривають його майстер-класи – кастинг – репетиції на кіностудії Довженка, післязавтра останній день. Сьогодні випхалася подивитися. Думала, посиджу годинку, але ж це Жолдак. Щось мурмотить, мурмотить, повторює одне й те саме, починає нагнітати, місити, пішла спека. Твориться справжній театр. «Зіграй це! Это тема!»

«Усе. Перерва пів години. Я стомився. Яка в нас усе ж таки важка робота. Ви знаєте, що найнебезпечніші професії у світі – це шахтарі, льотчики й актори?»

Встигаєш утомитися тільки від того, що бачиш. Але хочеться ще.

Встигаєш ненадовго перемкнутися з дурної безкінечності за вікном, але знов виє тривога, дізнаєшся, що наші підірвали Кримський міст…

«За талію взяв її! Моя?! Куриш, повів її в танок! Ха! Наче тебе вдарили в сонячне сплетіння. Зроби м’які руки. І побігла за ним, як собака. Ні. Ще раз. Дивися. Як собака!» (біжить).

«Я так давно не працював в Україні, не розмовляв українською, як буде «тупик»?»

Моє ставлення до нього не змінюється з 1989 року, коли я побачила його дебютну виставу «Момент» за новелами Винниченка на Малій сцені Театру Франка.

Якби я була справжнім театральним критиком, я б написала, що то був момент істини. Але я тоді навчалася на філфаці у Драгоманова, ходила кожен день у Театр Франка, і вистава мені просто дуже сподобалася, бо була ні на що не схожа. Ще вразила режисерська внутрішня свобода й розкутість. Те, що Жолдак узагалі не знає меж, не бачить берегів, не шанує будь-які системи, правила, традиції, ієрархії та конвенції, я дізналася пізніше.

Я бачила все, що він ставив в Україні, щось більше сподобалося, щось менше, щось не сподобалося взагалі. Після його «Венеції. Гольдоні», яку чотири години заливало, Венеції-цивілізації, яка неодмінно відкине копита, вийшла якась ох…євша. Як сказав би Жолдак. І йшов дощ. І хотілося хоча б добу помовчати.

У мене досі над робочим столом висить програмка з тієї «Венеції». Це були ще часи, коли на театрі робили паперові програмки.

«Кажуть, що невдовзі море може поглинути Венецію… Стародавня культура згасає, кохання і краса вироджуються, замість живої мови чуємо її замінник, де в кожного слова є відповідник – цифра.

Беатріче і Флоріан шукають чисте кохання. Але воно триватиме лише мить, що її раз у раз намагається зафіксувати на фотоплівку невгамовний Арлекін. Злива ніколи не вщухне, це дощ Світового потопу. Венеція разом з усім світом невдовзі опиниться під водою…

II дія

Мешканці потопаючого міста не забувають про свої щоденні справи. Вони дивляться телевізор, кохаються, розважаються, шукають порятунку. Одинаки, пари, натовпи, пани і слуги – метушаться, бігають, повзають, стрибають, деруться нагору, застигають із жахом в очах. Вони приречені, та надія їх не полишає».

«А можна питання?» – «Ні, питання не можна».

Джерело: Юлія П’ятецька / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора