Ми вижили, вирвали, висмикнули рідну мову “на сухе” буквально перед самою смертю – і це історія нашого успіху

Happy International Mother Language Day! Давайте для зміни про хороше. Сьогодні – Міжнародний день рідної мови, встановлений ООН 25 років тому на пам’ять про розстріл пакистанським урядом 21 лютого 1952 року демонстрації студентів університету Дакка з вимогою щодо навчання бенгальською мовою.

День, коли пригадують: зараз на планеті приблизно 8300 мов і понад половина з них – так звані загрожені, тобто приречені на вимирання.

Лінгвістично найближча до нас білоруська теж уже визнана такою. А верхньолужицька – ще 1989 року, коли зняли смердючу покришку з НДР і виявилося, що всього за 70 років спершу нацисти, а тоді комуністи-Штазі успішно знищили цілий слов’янськомовний народ. І ми теж мали шанси опинитися в цьому списку – ще на пам’яті живих, лише 40 років тому – цілком реальні.

35 років тому, в листопаді 1990 року, я опублікувала в журналі “Дніпро” велику статтю “Мова і влада”, де показала на прикладі рідної, як витіснення “акратної” (політично безправної) мови в розряд “загрожених” може відбуватися і без розстрільних бригад – поступово, латентно, за два-три покоління. “Перебудова” і розпад СРСР застали українську в стані “прямування до загрожених”. У СРСР це називали по-фарисейськи: не “загрожені”, а “безперспективні” (sic!) мови.

З 1959 року, відколи рідномовне шкільництво було проголошене офіційно необов’язковим (2019 року Путін повторив цей трюк уже зі своїми “суб’єктами федерації”), у таких “безперспективних” опинилися всі неросійські мови радянської імперії. Шістдесятницький “націонал-комунізм” (Шелест і Ко.) ще трохи затримав над українською кришку труни, не даючи їй опуститися, але вже з 1972-го русифікація понеслася по нас таким асфальтовим катком, що всього за 15 років міста половини України залишилися фактично без українськомовних шкіл, за які свого часу наші укапісти й погодилися на союз із московськими більшовиками.

Лишалося зовсім трохи, ще 10 років такої мовної політики. А, може, й менше – наближалася комп’ютеризація й епоха Маклюена, і “неохоплені” мови пачками вилітали за борт історії. І межу, до якої мова зберігає здатність до реабілітації, було б перейдено вже безповоротно.

Ось така історія. Сьогодні українська входить до списку топ-50 найпоширеніших мов світу за кількістю носіїв і до найпопулярніших на Duolingo (37% нових студентів 2023 року обрали українську). І навіть передвоєнна “друга хвиля” русифікації (2000-ні), хоч і завдала нам значної шкоди, все ж не змогла зіштовхнути українську назад “на грань виживання” – “не ваша влада”, як казав герой підрадянської класики.

Вижили, так. Проскочили – вирвали, висмикнули мову “на сухе” буквально перед самою смертю…

Це історія успіху, шановне товариство. Який, звісно, не впав із неба сам собою, але тим повчальніший: завжди корисно порівняти, що було на вході, що – на виході, подивуватися й сказати собі: якщо наші попередники змогли перемогти в ситуації, яка здавалася безнадійною, то невже ж ми не зможемо, маючи нині незрівнянно більші шанси й можливості?! І це стосується не лише мови!

Тож із Mother Language Day нас, українці! Хто-хто, а ми по праву маємо що цього дня святкувати!

Джерело: Оксана Забужко / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора