Ахтем Сеітаблаєв: його Крим, його Україна і його фільми

Від постановки п’єси «Лісова пісня» у Сімферополі до фільмів про депортацію кримськотатарського народу та оборону Донецького аеропорту. Творчий шлях режисера та актора Ахтема Сеітаблаєва розпочався у Криму в 2000-х. За цей час він встиг отримати премії «Телетріумф», «Ніка», «Золота дзиґа», потрапити до лонг-листа претендентів на «Оскар», зняти фільм у співавторстві з американським режисером та взяти участь у створенні більш ніж 20 картин. 11 грудня кримськотатарському режисерові та актору театру і кіно виповнюється 53 роки.

Ахтем Сеітаблаєв (кримськотатарською – Ahtem Şevket oğlu Seit-Abla) народився у місті Янгіюль в Узбекистані. Туди його батьків депортували з Криму в травні 1944 року разом з іншими кримськими татарами. Ахтем знав про цю трагедію свого народу з ранніх років.

«У дитинстві та в більш молоді роки мене вражало те, що все це відбувалося о четвертій ранку, коли у твій дім стукають люди зі зброєю і дають 15 хвилин на збори. Я не можу собі уявити, в якому стані тоді були люди, особливо жінки та літні люди. Потім знадобилися десятки років, щоб члени однієї родини знайшли один одного. Батьки моїх мами й тата, які повернулися з фронту, майже три роки шукали свої сім’ї», – розповідав Сеітаблаєв у своєму інтерв’ю проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії.

Все це знайде відображення у творчості режисера.

Янгіюль (у перекладі з узбецької означає «нова дорога, новий шлях») розташований за 20 кілометрів на південний захід від Ташкента. Виник як великий залізничний вузол і промислове селище. Відомий великими підприємствами харчової промисловості (кондитерські вироби, дріжджове виробництво), взуттєвими та текстильними фабриками, а також цегельними заводами. Янгіюль – одне з відомих місць депортації кримських татар.

Саме в Криму з Ахтемом познайомилася театральна режисерка Галина Джикаєва. «Побачила його у фільмі «Мамай» і подумала: «Боже, який гарний хлопчик», – сміється Джикаєва.

У коментарі Крим.Реалії Джикаєва зізналася, що найсильніше враження Сеітаблаєв справив на неї своєю роботою в театрі. У 2003 році на сцені Кримськотатарського театру в Сімферополі він ставив п’єсу за драмою-феєрією української поетеси Лесі Українки «Лісова пісня».

«Знаєте, я йшла з таким настроєм, думала: ось зараз мою Лесю Українку спотворять. Але на мене чекало дуже приємне розчарування, тому що це був настільки ніжний симбіоз української та кримськотатарської культур. Це був класичний театр зі співами, музикою, танцями, але все це було скомпоновано настільки точно й гармонійно, що у мене не виникло ані найменшого внутрішнього опору такому сплаву. У мене досі перед очима стоять картинки з цієї неймовірної вистави, цього тонкого, трепетного ставлення до поезії Лесі Українки. І той прийом, коли оркестр театру сидів у глядацькій залі, і музика звучала через голови глядачів, об’єднуючи сцену, залу, оркестр, – це було неймовірно», – згадує Галина Джикаєва.

У 2005 році Ахтем Сеітаблаєв став актором Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі. На сцені цього театру його вперше побачив Ренат Сеттаров – нині актор київського Театру ім. І. Франка. Тоді ще студентом він потрапив на п’єсу «Ромео і Джульєтта», де Сеітаблаєв грав Ромео.

«Я подивився у програмці, хто ж грає цього вправного Ромео. Відразу зацікавили ім’я Ахтем і прізвище Сеітаблаєв. «Схоже на кримськотатарське», – подумав я. Виявилося, що він – справді кримський татарин. Я почав цікавитися його творчістю», – згадує Сеттаров у розмові з Крим.Реалії.

«Сміливість, холоднокровність і впевненість – у будь-якій його роботі. Але при всіх цих якостях є ще один пункт у Ахтема, дуже важливий, якого я досі вчуся. Це людяність. Якщо поєднати холоднокровність, упевненість, завзятість, сміливість ще й із людяністю – це виходить така вибухова суміш»

Анастасія Канівець, українська кінознавиця, заступниця головного редактора журналу «Кіно-Театр», згадує, як уперше побачила фільм «Хайтарма»:

«Тоді це були ще тільки перші покази, і, власне, відкриттям стало те, що взагалі можна знімати таке кіно. Сама тематика – кримськотатарське кіно – тоді була новиною. Тобто на той момент уже існував «Татарський триптих»
Українського режисера Олександра Муратова, який вийшов у 2004 році. Це екранізація трьох новел про кохання українського письменника Михайла Коцюбинського з його «татарського циклу»: «Пута шайтана», «На камені» та «Під мінаретами». Дія відбувається у 1903 році в Криму в середовищі кримських татар., але все ж таки це було кіно, скажімо так, не зовсім кримськотатарське. Плюс це було XIX століття, початок XX. А тут, власне, «Хайтарма» – це вже недавня історія, це депортація. І це був перший по-справжньому сміливий, дуже щирий погляд в історію кримськотатарського народу. І саме в цьому фільмі ми, по суті, люди з материкової України, які, на жаль, дуже мало знали про кримських татар загалом, уперше познайомилися з культурою, з традицією, почули мову»

Режисерка Галина Джикаєва називає «Хайтарму» одним із найкращих фільмів Сеітаблаєва:

«Він відзначався такою тонкістю, художнім смаком, незважаючи на болючу тему. Трохи, знаєте, поетичне кіно, але без перебільшень, без спекуляцій на художніх прийомах поетичного кіно. Там всього було в міру. І, звичайно, це художній погляд… Я досі пам’ятаю кадр: спорожніле село, йде дощ, стоїть корова, і ці короваї, на які падають краплі дощу. Для мене це одне з найсильніших художніх вражень від українського кіно, яке залишилося зі мною»

Сам Сеітаблаєв розповідав в інтерв’ю Крим.Реалії, що багато чого додав у фільм із розповідей своїх рідних:

«Один з епізодів, який найбільше відбився в моїй пам’яті, пов’язаний з тим, що напередодні дня депортації повз будинок моїх рідних пройшов радянський солдат і попросив води. Моя бабуся впустила його в дім, нагодувала. Він побачив дітей, посадив до себе на коліна мою маму і раптом заплакав.

Сказав, що у нього теж є донька такого ж віку, яку він майже не бачив. А вночі він прийшов у цей будинок з кількома солдатами, щоб депортувати родину моєї матері. Але він хоч якось намагався допомогти в цьому жаху і, певною мірою завдяки йому, мої рідні не забули взяти документи, насіння якесь. І це знайшло своє відображення у фільмі «Хайтарма». Мені хотілося подякувати за те, що навіть у такі часи знаходилися люди, які пам’ятали, що таке співчуття і честь»

«Хайтарма» отримала визнання не лише глядачів, а й професіоналів. У 2013 році фільм переміг у номінаціях «Найкращий фільм» та «Найкращий ігровий фільм» України, «Найкращий фільм країн СНД та Балтії» на російській національній кінопремії «Ніка», а в 2014 році його відзначили як «Найкращий повнометражний фільм» на кінофестивалі Trieste Film Festival в Італії.

«Додому»

Після окупації Росією Криму у 2014 році Ахтем Сеітаблаєв залишив півострів. Відтоді він жодного разу не повертався додому.

Туга за Кримом бринить у його творчості.

Для української поетеси та PR-менеджерки Одеського кінофестивалю Тетяни Власової фільм «Додому» 2019 року, де Сеітаблаєв зіграв головну роль, є одним із найулюбленіших фільмів:

«Коли я закінчила дивитися цей фільм, я пам’ятаю, що просто довго не могла отямитися. Я була в такому заціпенінні, плакала. І, напевно, саме тоді я для себе відкрила Ахтема як актора. Мені він дуже подобається на театральній сцені. Я була на виставах, де він грає. Але «Додому» для мене – це головна асоціація з Ахтемом Сеітаблаєвим»

Фільм «Додому» кримськотатарського режисера Нарімана Алієва розповідає історію Мустафи (саме його і зіграв Сеітаблаєв), який втратив старшого сина під час агресії Росії на сході України, вирішує поховати його на батьківщині, в анексованому РФ Криму. Разом зі своїм молодшим сином і тілом загиблого Мустафа вирушає додому.

Сеітаблаєв дуже хотів зіграти роль Мустафи. На прем’єрі фільму в Києві він висловив сподівання, що «ця історія, яка починається як дуже локальна, майже патріархальна історія кримськотатарської родини, вона буде зрозуміла кому завгодно і де завгодно».

Фільм «Додому» отримав нагороду німецького «Кінофестивалю п’яти озер» у номінації «Найкращий сценарій», національну премію кінокритиків України «Кіноколо» в номінації «Найкращий повнометражний ігровий фільм». Також стрічку було визнано найкращим іноземним фільмом 7-го Міжнародного Босфорського кінофестивалю. Фільм Нарімана Алієва Україна відправляла і на премію «Оскар», де він потрапив до лонг-листа. І це не повний список нагород, які зібрав фільм із Сеітаблаєвим у головній ролі.

«Я не люблю воєнні фільми, але постійно їх знімаю»

У 2017 році на екрани вийшов фільм Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги. Герої не вмирають», присвячений обороні Донецького аеропорту.

Оборона Донецького аеропорту – 242(244)-денна операція українських військових, добровольців і медиків проти російських окупаційних сил. Тривала з 26 травня 2014 року до 20–23 січня 2015 року. Ці події перетворилися на український символ незламності та стійкості, а захисників аеропорту прозвали «кіборгами».

Українська кінознавиця Анастасія Канівець називає фільм Сеітаблаєва «проривом в українському кінематографі»:

«Це був один із перших справді важливих воєнних фільмів. І це був потужний фільм – як художнє явище. Ми були вражені тим, наскільки точно, щиро й тонко автор передав саме відчуття постмайданної України, початку війни, наскільки майстерно він зумів усе це сплести в досить складну історію, поєднуючи динаміку, екшн, безліч діалогів та роздумів, і наскільки добре це було зіграно. Саме на «Кіборгах» для мене стало очевидно, що Сеітаблаєв видатний майстер. У нього дуже точне відчуття моменту: кожен із його найважливіших фільмів у цьому сенсі був провидінням. «Хайтарма» вийшла у 2013 році, незадовго до окупації Криму. «Чужа молитва» знімалася вже під час війни, але вона також дуже точно передала переслідування кримських татар. Він дуже тонко відчуває ці моменти і передає»

Канівець каже, що Сеітаблаєву вдається знімати хороше «глядацьке кіно», якого якраз не вистачає українському глядачеві. У 2019 році вийшов українсько-американський фільм «Захар Беркут», який Сеітаблаєв зняв разом з американським режисером Джоном Вінном. Це стало однією із найбільших співпраць українських кінематографістів із американськими колегами.

Велика війна

У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, Ахтем Сеітаблаєв вступив до лав територіальної оборони Києва. Пізніше його призначили начальником служби зв’язків зі ЗМІ 241-ї окремої бригади ЗСУ.

При цьому Сеітаблаєв не залишив режисерської діяльності.

У 2023 році вийшов його фільм «Мирний – 21». В основі фільму – реальна історія протистояння луганських прикордонників російським диверсійним групам у 2014 році.

«Головна тема цього фільму – довіра. Це фундаментальне поняття, система взаємин. Неможливо жити в недовірі – ані в особистому житті, ані в професії, ані в країні. Недовіра руйнує все», – так розповідав про свою картину сам Сеітаблаєв.

Зараз Ахтем теж працює над фільмом про війну.

У шпигунській драмі «ГУР: Код «Сікора» Сеітаблаєв виступає режисером і виконавцем головної ролі – офіцера розвідки. Сам фільм розповідає про одну з найуспішніших спецоперацій в історії української розвідки: у серпні 2023 року фахівцям ГУР вдалося переконати російського пілота перетнути кордон разом із російським військовим гелікоптером. Тізер майбутнього фільму показали у травні 2025 року в Каннах, а на саму прем’єру очікують у 2026 році.

При цьому сам режисер зізнається, що не любить знімати на тему війни.

«Я не люблю воювати, я не люблю війну і, якщо чесно, я не люблю воєнні фільми. Для мене величезна честь з 2014 року знати велику кількість кадрових військових і добровольців. Від жодного з них я жодного разу не чув, що в цьому є якесь захоплення. Ні. Але я постійно їх знімаю. Але давайте знімати кіно про війну, щоб потім не довелося воювати у реальному житті. Давайте будемо вивчати історію»

Праобраз Криму

Для Сеітаблаєва культура – свого роду «інструмент».

«Кіно, театр, образотворче мистецтво, скульптура, музей – це якраз той інструментарій, який може нам допомогти без крові зшити нашу країну», – говорив кримськотатарський режисер.

У 2017 році Сеітаблаєв став директором «Кримського дому» в Києві.

«Я мрію, щоб він став прообразом того Криму, до якого ми хочемо повернутися, в якому ми хочемо жити. Я мрію, щоб якомога більше молоді – не лише з Криму, не лише кримських татар – зустрічалися тут, обмінювалися досвідом, думками, знайомилися, обговорювали, яким хочуть бачити суспільство. Звісно, насамперед «Кримський дім» був створений для культурних цілей, де переселенці з Криму, з Донбасу могли б обговорювати нагальні проблеми, виробляти спільну стратегію того, як ми бачимо майбутнє країни. Хотілося б, щоб у цьому місці формувалася майбутня еліта Криму», – говорив про свою мету Сеітаблаєв.

У тому, що він повернеться до Криму, Ахтем не сумнівається:

«Дуже багато хто намагався зробити так, щоб ми не повернулися до Криму. Ми завжди поверталися. І цього разу повернемося. Багато хто намагався знищити українців – Голодоморами, депортаціями тощо. Але Російської імперії немає, а ми з вами залишилися. І Радянської імперії немає, а ми з вами залишилися. І цих теж не буде. Та й іншої альтернативи у нас немає. Це справді почалося у Криму, у Криму має й закінчитися. І коли повернемо Крим, перше слово там скажу рідною [кримськотатарською] мовою – «вдома»