Бути українцем і знати, хто ти. Художник-шістдесятник Опанас Заливаха не забув про українськість у Росії

ЛЬВІВ ‒ У Центрі інтелектуального мистецтва «Меркурій» у Львові презентується виставка українського художника Опанаса Заливахи ‒ дисидента, шістдесятника, друга Алли Горської, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного.

Близько 90 картин, дерев’яних скульптур, графічних робіт об’єднані назвою ‒ «Хто ми?». Це запитання, яке поставив собі Опанас Заливаха ще в середині минулого століття.

Опанаса Заливаху називають митцем світового рівня, але йому довелось пройти через Голод, репресії, забуття, зради. Те, про що промовляв своїми творами, і досі актуальне.

Так було, що Львів першим зауважував Опанаса Заливаху. Хоч він тут і не мешкав, але його перша персональна виставка була у Львівському етнографічному музеї у 1988 році.

СРСР уже наближався до розпаду, але ще панувала комуністична влада і страх спрацьовував у чиновницько-партійних кабінетах. Тим паче виставка шістдесятника, який не сприймав радянської системи, боровся з неправдою.

Львівський мистецтвознавець, галерист Юрій Бойко організував мистецьку подію, про яку дізнались в Україні та світі, а ім’я Опанаса Заливахи почали дедалі частіше називати. Тоді у 1988 році у Львові на виставці була присутня донька художника Ярина.

«Після 5 років ув’язнення тато не мав можливості працювати за фахом, хоч робив прекрасні роботи в Івано-Франківську та області. Він багато картин малював, як кажуть письменники у шухляду. Він не знав, чи коли-небудь ці роботи хтось побачить у виставкових залах.

До 1988 року роботи батька ніхто не бачив окрім друзів. Він дарував їм свої роботи. Ця виставка у Львові дала поштовх популяризації Заливахи», – говорить Радіо Свобода Ярина Заливаха.

Опісля Львова персональні виставки Опанаса Заливахи були в Івано-Франківську, Чернівцях, у 1997 році – у Лондоні. Його твори є у приватних колекціях за кордоном.

У 2004 році мистецтвознавець Богдан Мисюга упорядкував каталог творів Опанаса Заливахи. І після довгої перерви виставка творів Опанаса Заливахи у Львові презентується у Центрі інтелектуального мистецтва «Меркурій».

• Це найбільша за останні понад 30 років ретроспектива художника.
• У двох залах представлені 87 робіт Опанаса Заливахи, з них 76 ‒ з приватної колекції родини художника, решта ‒ з фондів львівського Центру інтелектуального мистецтва.
• А це малярські і пластичні роботи майстра, можна ознайомитися і з архівними матеріалами, які розповідають про арешт і перебування Заливахи в концтаборі, переслідування митця та його родини у час СРСР.

Вплив Гуцульщини

Цю виставку у Львові назвали «Хто ми?». Власне це те запитання, яке собі поставив Опанас Заливаха у середині минулого століття. Як розповів Радіо Свобода куратор виставки, керівник центру Богдан Мисюга, тоді митець стояв на роздоріжжі і запитання однієї зі студенток: «Хто ти?» зачепило і заставило замислитись художника про свою українськість.

«Адже Опанас Заливаха пів року вчився у Росії, там проживав, але він знав, що народжений на Харківщині (Опанас Заливаха народився 26 листопада 1925 року у селі Гусинка Куп’янського району Харківської області-ред.). Дитинство для нього було страшними спогадами, бо він бачив Голодомор, застав як вимерло пів його рідного села. Родина Заливахи врятувалася тільки тому, що його батько зробив кілька вуликів для голови колгоспу. Сім’я отримала посвідку на виїзд. І тому це є питання – «Хто ми?», а друге те, що Заливаха був ключовою особою у шістдесятництві і показати шістдесятників теж була мета», – каже Богдан Мисюга.

Виставка складається з трьох розділів під назвами – «Загублена ідентичність», «Лабіринти опору» і «Недосконалість», що складають одне ціле української ідентичності, яку почав шукати з 1947 року Опанас Заливаха і, проходячи, через загубленість у своєю походженні, лабіринти і недосконалість творив українське мистецтво, як український художник.

Родина Опанаса Заливахи втекла від великого голоду аж у Сибір. І власне на Далекому Сході минула юність майбутнього українського художника. Він розмовляв російською мовою, навчався у Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури. Там познайомився з майбутніми українськими художниками Михайлом Фіґолем і Петром Сопільником.

Як розповідає Ярина Заливаха, у 1957 році троє студентів, в тому числі і її батько, приїхали у Косів на практику. І ця поїздка, знайомство з гуцульською культурою, автентичністю, піснями, діалектом вплинули на молодого митця. Через чотири роки Опанас Заливаха переїхав в Івано-Франківськ, покинувши в Тюмені і роботу, і помешкання.

З 1961–1965 років працював художником Івано-Франківського художнього фонду. Тоді познайомився і потоваришував з українською художницею Аллою Горською, середовищем шістдесятників, що вплинуло і на його формування, і на творчість.

«Чи відсилали тоді з Ленінграда студентів у Косів на практику? Можливо, вони тоді приїхали на вакації у Косів.Тому що туди приїздили Фіґоль і Сопільник. Заливаха багато вчився, його мистецьке профільне навчання тривало понад 14 років. За ним потягнулися всі шістдесятники, тому що він мав серйозний мистецький потенціал і всі це відчували – Алла Горська, Веніамін Кушнір. Він був для них великим авторитетом», – зауважує Богдан Мисюга.

Арешт і повернення

Протягом року разом з Аллою Горською та іншими митцями Опанас Заливаха у вестибюлі Червоного корпусу Київського університету працював над вітражем до 150-річчя Тараса Шевченка. На ньому були такі слова: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!».

У квітні 1964 року було скликано комісію, яка визначила, що цей вітраж не відповідає радянській ідеології, що це «формалістично-ворожий твір» і його було знищено. Аллу Горську виключили зі спілки художників, почались переслідування авторів вітража.

Наприкінці 1964 року Опанаса Заливаху було зарештовано «за антирадянську агітацію та пропаганду» і позбавлено волі на п’ять років, які він провів у таборі в Мордовії.

Йому заборонили малювати і він почав працювати в техніці графіки – малював листівки і екслібриси.

Там зустрів своїх табірних друзів. А час неволі називав найкращою школою життя, бо тут зустрівся з гідними людьми. У таборах вивчив іноземні мови, листувався з зони з Аллою Горською про майбутнє монументальне мистецтво.

До слова, наприкінці 1969 року Алла Горська відвідала шістдесятників у Мордовському концтаборі.

«Тато у неволі робив графіку. Оскільки йому заборонили малювати, друзі виготовили для нього різачок і він почав робити екслібриси. Зробив у таборі щось схоже на табакерку, вирізьблену, в яку політв’язні складали заяви і так їхні думки опинились на волі і зачитувало ці заяви Радіо Свобода».

«У 1970 році батька звільнили. Тоді до нас додому в Івано-Франківську прийшов В’ячеслав Чорновіл і попросив бабусю і тету прихистити на два тижні художника Заливаху. Чорновіл знав мою маму і тету Любу, яка відсиділа 10 років. Моя мама – племінниця Степана Бандери, але носила прізвище по мамі Дарія Возняк. Отак у нашій родині опинився Опанас Заливаха не на два тижні, а прожили мама і батько щасливо 37 років. У них народився спершу мій брат Ярослав, потім я», – каже Ярина Заливаха.

28 листопада 1970 року художниця-шістдесятниця Алла Горська вийшла зі свого будинку у Києві і більше не повернулася. Її знайшли вбитою через кілька днів – 2 грудня. Опанас Заливаха намалював Аллу Горську, ця робота є на виставці.

«Батько не мав права їхати на похорон Алли Горської. Він був під наглядом з 8 вечора і до ранку. Він проігнорував, знаючи, що йому за це буде. Він поїхав у Київ провести в останній путь свою товаришку. Тато підтримував з нею зв’язки, Чорноволом, братами Горинями, Зеновієм Красівським, Оленою Антонів, отцем Ярославом Лесівим. Чорновіл, коли відбув покарання, одразу приїхав в Франківськ до тата і попросив створити обкладинку до «Українського вісника», який почали видавати у 1987 році», – розповідає Ярина Заливаха.

Творив у різних техніках

Опанас Заливаха творив живопис, графіку, скульптуру. І на виставці у Львові представлені його роботи у різних техніках. Можна відчути і його стиль, і як змінював його, які теми передавав і як відчував цей світ. Ісус Христос у нього на одній із картин вбраний у гуцульську вишиванку. Тобто, у роботах Заливахи є оте смакування бойчукізмом (культурно- мистецьке рухом 1910-1930- років, пов’язаним із творчістю та школою Михайла Бойчука, розстріляного у 1937 році). Заливаха візуалізує народні пісні.

Опанас Заливаха не мав умов для творчості, належної майстерні в Івано-Франківську. Він переобладнав горище у будинку, де проживав з родиною, там і творив.

«Для мене Заливаха і його творчість це, як ніяка інша творчість в історії українського мистецтва, є візуалізацією української ідентичності. Такий історичний ретроспектив. Ця виставка дуже знакова. Це такий рецепт, як, маючи ідентичність, залишатися модерним. Або, навпаки, як бути модерним і залишатися у форматі української ідентичності. Це те, що не вистачає молодим художникам. Є така фраза в Архипенка, щоб сягнути зірок, треба відштовхнутися від твердої поверхні. Заливаха дійшов до твердої поверхні, до давнього скіфського архетипу. Далі він мусив перебороти опір, залишаючись собою. А далі Заливаха шукав модерність. Пробував модернізувати ідентичність, шукати нові смисли, відчувати час. Це пояснює, чому він, наприклад, не контактував зі своїм поколінням, а спілкувався з молоддю. Він випередив своє покоління, смислами залишився модерним. Два останні роки не малював. Це був український митець, який опирався на вірі, мові, культурі, який творив культуру для українського народу», – розповідає Богдан Мисюга.

Ярина Заливаха розповіла, що друзі подарували батькові великий шмат липи. І щовечора після роботи він творив образи лірника, Сковороди, гуцула. У старих образах гуцулів Заливаха бачив давній архетип. І вже після Опанаса Заливахи Івано-Франківський фонд почав такі образи використовувати в оформленні колиб.

Екслібриси Заливахи збереглись з часу його ув’язнення, зроблені в другій половині 60-х років минулого століття. А це екслібриси для Михайла Гориня, Раїси Мороз, Зеновія Красівського.

Родину Опанаса Заливахи радянські органи не залишали поза увагу навіть вже всередині 80-х. І цю тоталітарну машину відчули на собі його діти.

«Уявіть собі 1984 рік. Нам цілий місяць з п’ятниці на суботу били вікна в будинку. Летіли каменюки. Ми мусіли закривати фанеру ставити, бо знали, що це буде. Била нам вікна у Страсний четвер. Такі були дуже влучні кидки. Професійні кадебісти це робили. Тато біг за ними, поранив собі ноги. Згодом його викликали в КДБ і поцікавились, чи нам ще б’ють вікна. Ми дітьми розуміли, що відбувається. Нам не потрібно було говорити, що ми українці. Ми бачили приклад бабусі, мами, тата. Батько ніколи нікого не зрадив, жив і творив за своєю ідеєю», – каже Ярина Заливаха.

Опанас Заливаха оформив багато місць в Івано-Франківську у радянський час. Але лише одне панно збереглося в будівлі у центрі міста. Все решта знищено в роки незалежності України.

Донька митця наголошує, що на сьогодні не написано монографію про батька і він не є належно оцінений.

Зараз Ярина Заливаха готує до друку книгу спогадів про тата. Сподівається, що в Івано-Франківську таки буде художній музей Опанаса Заливахи, про що вже стільки часу мовиться і досі міська влада Івано-Франківська не може ухвалити рішення. Музей не лише талановитого митця, але й відомого шістдесятника, політв’язня, історія життя якого показує, як і в час репресій, несправедливості, тоталітаризму можна залишатися людиною і пам’ятати своє походження і рід.

Тим паче, що наступного року, 26 листопада 2025 року, виповниться 100 років від дня народження українського митця.