Вечір біля моря у Львові: як бердянці зберігають пам’ять про рідне місто
«Коли відбувалися мітинги, нам по всьому місту глушили зв’язок, щоб це не потрапляло в соцмережі. Але люди все одно знімали, показували, що Бердянськ – це українське місто», – розповідає бердянка Катерина, одна з учасниць проукраїнських акцій у місті.
Другий рік поспіль мешканці Бердянська збираються разом у Львові, щоб відзначити день свого міста. Вони знайшли прихисток за понад 1 200 кілометрів від Азовського узбережжя.
Цьогорічний захід назвали «Вечір біля моря»: учасники малювали водойму, створювали кораблики, пригощалися смаколиками й співали пісень біля ватри. Підтримати бердянців прийшли й переселенці з інших окупованих міст.
Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» відвідав захід і зібрав спогади людей про їхнє місто.
«Хочемо повернутися додому»
Тетяна народилася у Бердянську й жила там до початку великої війни. Виїхала до Львова не одразу – в окупації провела близько пів року. Вона належить до тих, хто виходив на проукраїнські мітинги у Бердянську.
Бердянськ – це українське місто
«Я не боялася, бо виходило майже все місто. Нам глушили зв’язок, щоб цього не виставлялося в соцмережі, але люди все одно це знімали, показували, що Бердянськ – це українське місто. Багато жінок підходили до окупантів, і є відео в мережі: «Навіщо ви сюди приїхали? У нас усе було добре, чудово до того, як ви приїхали». Ніхто не очікував такого спротиву зі сторони наших бердянців. Потім ці всі мітинги окупанти придушили силою».
Дівчина розповідає, що навчалася в одній із центральних шкіл, де через сквер було море. Саме там вона з однокласниками любила проводити час.
«Там було дуже добре. Маяк – це теж як символ шляху додому, чогось такого рідного, що нам світить, показує дорогу. У мене там залишилася собака, тому що я не мала можливості її вивезти з собою. І в мене мрія – побачити її і все. Дуже хочу деокупації міста, як і всі ми. Дуже хочу повернутися додому. Думаю, це є наша спільна мрія».
Катерина – двічі переселенка. Народилася в Донецьку, але у 2014-му переїхала до чоловіка в Бердянськ. Пригадує, як ще з дитинства їздила туди на відпочинок до моря.
Там було комфортно ростити дитину, жити в тиші
«Я дуже з дитинства любила це місто, знала кожен куточок. Воно стало для мене рідним – теплим, затишним. Там було комфортно ростити дитину, жити в тиші. Я постійно ходила на набережну, на пляж. У будь-яку погоду, будь-яку пору року приходила подивитися на хвилі, послухати море».
Нині переселенка з родиною живе у Львові, куди вони переїхали після початку широкомасштабного вторгнення.
«Коли виїжджали, напевно, запам’ятала місто таким знедоленим. Вже не було того затишку, воно стало таким колючим, холодним, неприємним. Вже не почували себе там в безпеці, тому й виїхали.
Днями син згадував, як ми їздили на дачу. Він пам’ятає цю дорогу, хоча вже три роки там не був. Каже: ми туди повертали, так їхали. Згадує просто ці місця, якими він ходив з дитинства. Він дуже сумує за додом».
«Цей краєвид, запах досі в голові»
Владислав – переселенець з Нікополя. Разом із друзями робить та розмальовує кораблики. Розповідає: прийшов на захід, бо добре знає, що таке втрачати дім і як важливо зберігати спогади про нього.
Ось цей краєвид навколо досі в голові
«Думаю щось написати про рідний дім, дике поле, про степи, про безкрайні і вільні землі, де я жив 19 років свого життя. Найближче до Бердянська я був у Мелітополі, але романтика Азовського моря мені знайома.
Нікополь розташований на Дніпрі, біля Каховського водосховища, ми завжди його називали морем. Мені або дев’ять, або десять років було, коли я приїхав із дядьком й побачив, що таке насправді море. Це мене дуже вразило. Нас запросили на катамаран, ми гребли, крутили педалі, втомлювалися, але насолоджувалися. Ось цей краєвид навколо досі в голові. І запах, запах неймовірний був».
Море малює Катерина Никифоренко. Вона – двічі переселенка. У 2014-му переїхала з Донецька до Маріуполя, а після початку великої війни виїхала за кордон. Згодом оселилася у Львові.
Міста продовжують жити в нас
«Мені дуже подобалося купатися взимку, коли не сезон, коли нікого немає, порожній пляж. Можна було насолодитися морем на самоті. У моїй родині було заведено, що якщо є море, то треба йти і плавати.
Мені радісно, що є такі події, активності. Якось хочеться для себе взяти участь у них, бо це своє, таке рідне. Хоча б уявити ці кораблики, море, кукурудзу. По-друге, поділитися з людьми своїми спогадами. Я думаю, що і Бердянськ, і Маріуполь продовжують жити в нас, в наших історіях, в наших малюнках».
За даними УВК ООН, станом на перше вересня 2025 року в Україні налічується близько 3,7 мільйона осіб, які мають статус внутрішньо переміщених осіб. Ще близько 5,6 мільйона українців стали біженцями.
