До ювілею Українського радіо. Як воює журналіст і ведучий Віктор Цвіліховський із позивним «Редактор»

Він 12 років пропрацював на Українському радіо. Керував відділом тематичних програм у редакції громадсько-політичних передач. За цикл радіопередач «Двадцять миттєвостей Незалежності» разом із колегами отримав премію імені Франка.

Віктор Цвіліховський – тепер боєць НГУ на позивний «Редактор», служить у розвідці на сході України, на одному з найгарячіших напрямків.

Чи бувало дивно чути свій голос в радіоефірі, чи допомагає журналістський досвід тепер у війську, що найскладніше для нього на війні, а що дає наснагу? Про це Цвіліховський розповів Радіо Свобода напередодні свого професійного свята та 100-річчя створення Українського радіо, яке відзначають 16 листопада.

– Я у радіожурналістику прийшов, маючи вже чималий досвід роботи на телебаченні і в газетах. Це було в кінці 2010-го року – на Українське радіо мене запросили колеги, з якими раніше працював на ТБ. Формувалася нова цікава команда, і я став її складовою. Працював завідувачем редакції тематичних програм у редакції громадсько-політичних передач.

Був автором радіопроєкту «Двадцять миттєвостей Незалежності» до 20-річчя Незалежності України – 20 програм по 20 хвилин (одна серія – один рік).

За цю роботу разом з колегами (продюсер Геннадій Ракуленко, редактор Євгенія Калайда, режисер Вадим Колосок та ведучий Роман Коляда) отримали урядову Премію імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності у номінації «За найкращий твір у радіомовній сфері». Загалом маю філологічну освіту і кілька років педагогічного стажу.

– Розкажіть про свою роботу на Українському радіо. Що було найцікавіше?

–У 2017-му році, після того, як державне Українське радіо перейшло на рейки Суспільного, мені запропонували посаду завідувача редакції анонсування головної редакції програмування УР. Кілька років поспіль з колегами були занурені в процес виробництва анонсів, промо, джинглів та інших коротких творчих форм, без яких складно уявити будь-яке радіо.

Перегортали тонни словесної руди у пошуку дещиці чогось цікавого і креативного. Це тривало доти, доки я не пішов на військову службу.

– Чути свій голос у запису, в радіоефірі – дивно чи цілком звично?

– Не скажу, що було дивно, бо ж кілька років працював на телебаченні – зробив десятки стендапів, іноді були ввімкнення в прямому ефірі. Хоча радіо, звісно, зовсім інший досвід. Тут ти вже не можеш доносити інформацію ще й мімімкою, жестами, що іноді допомагає на ТБ, а винятково покладаєшся на голос, логічні наголоси, тембр.

Крім редакторської роботи, кілька років вів у прямому ефірі радіопередачі на політичну тематику. Зокрема, «Депутатський тиждень», де мав досвід спілкування з десятками народних депутатів України 6-го та 7-го скликань.

– Яким, на ваш погляд, стало зараз Українське радіо, ті трансформації, які відбулися, «усуспільнення», – на користь йому? Що ще треба змінити?

– У нас на Українському радіо професійна команда, яка постійно працює над питаннями розвитку і вдосконалення суспільного мовника. Мені некоректно говорити про якісь зміни й покращення, бо я випав з робочого процесу ще в березні 2023-го року – з того часу служу в лавах Національної гвардії України.

Я майже не стежу за тим, що відбувається на радіо, бо не маю часу і змоги, на мене нині покладені зовсім інші обов’язки.

Хоча, звісно, повз мене не проходять такі події, як найменування скверу на Прорізній на честь Українського радіо, черговий Диктант національної єдності, підготовка до 100-річчя Українського радіо. Про таке пам’ятаю, про це доносить стрічка Фейсбука, котру гортаю у вільну хвилину.

– Як для вас розпочалася повномасштабна війна?

– Як і для всіх, зранку 24 лютого 2022-го крізь сон почув вибухи і зрозумів, що ось воно – почалося. Розбудив сина-студента, відправив його на південь Київщини, де в той час перебувала дружина, а сам поїхав на роботу.

За кілька годин я вже віз новеньким мінівеном на захід країни кількох колег із Суспільного і професійне обладнання. Їхали дуже довго, постійно змінюючи маршрут, бо ж пам’ятаєте завантажені транспортом шляхи, блок-пости… Дві ночі поспіль спав лишень по 20 хвилин, схиливши голову на кермо. Але таки доїхали на нове місце, де й залишилися працювати.

– Як далі розвивалися події?

– Повернулися до Києва майже через три місяці на рідний Хрещатик, 26, й продовжили працювати на своїх звичних робочих місцях. А у військомат я пішов у лютому 2023-го. Десь через місяць після медкомісії та інших формальностей одягнув форму нацгвардійця.

– Як потрапили до війська? Де служите, яка зараз ваша військова робота?

– Міг потрапити до війська ще в 2015 році, але не пройшов додаткову медичну комісію через проблеми із серцем.

Проблеми нікуди не поділися, але після повномасштабного вторгнення я відмовився від додаткового медогляду, і був зарахований до лав захисників.

Тобто цілком легально міг з’їхати з теми і не піти воювати. Звісно, я ризикував здоров’ям, але цей ризик – ніщо порівняно з тим, що довелося пережити вже на фронті, на передовій.

Під час першої ротації був звичайним піхотинцем. Після отриманих контузій і травмувань місяць лікувався. Нині, під час другої ротації, котра усе не закінчується, вже майже рік служу у ПУР (пункті управління розвідкою) на посаді штаб-сержанта. Подробиці, де саме і чим саме займаюся, упущу, бо про це розповідати не на часі. Якщо коротко: на Сході країни в одному з найгарячіших нині місць.

– Що найтяжче на війні? Що робите, коли буває страшно?

– На війні усе тяжко. Немає ні вихідних, ні людських побутових умов, ні можливості розслабитися: ось, плюну на все і відпочиватиму! Не вийде так. Мусиш. Особливо тяжко тим, кому вже не 20-30 років, а значно більше.

У війську дуже відчутний ейджизм – молоді солдати і офіцери вважають тих, кому за 40, старими дідами. У піхоті не раз відчував, що я вже на межі, ще трохи і все, але на диво успішно долав усі навантаження не гірше, а то й краще за молодих. Звичайно, так постійно тривати не може, бо є межа людським можливостям, особливо коли ти пройшов життєвий рубіж у пів віку.

Але найважче, найстрашніше на війні, звичайно, постійна небезпека. Життя може обірватися у будь-який момент.

– Чи були дуже складні ситуації, ситуації, коли рятувало диво?

– Складних ситуацій було багато. Парадокс, але деякі складнощі рятували життя.
Приміром, у ніч перед виїздом на фронт, командири вирішили забрати в мене автомат Калашникова і видати замість нього кулемет. Я був шокований таким рішенням. Який кулемет? Він же важкий. Є ж молодші хлопці. Та я ж із автомата небагато стріляв на полігоні, а тут кулемет, котрого я в руках ніколи не тримав.

Досвідчений старшина мене заспокоював, що це всього-навсього РПК (ручний кулемет Калашникова), фактично той самий «калаш», насправді не набагато важчий за автомат, але з довшим стволом, калібр той самий – 5,45 мм. Зате вища скорострільність і магазин не на 30, а на 45 набоїв.

І ось, усі зі зручними автоматами на бойові завдання йшли, а я тягав кулемет. Але після першого ж бою зрозумів, як мені насправді пощастило. Бо в декого з бійців автомати клинили, а мій кулемет відпрацював, як годинник. Якби він дав клина, я б нині не розповідав про це, – з ворогом під час штурму довелося стикатися практично віч-на-віч…

– Чи вважаєте себе військовою людиною?

– Ні, я просто мобілізований цивільний, і якби не війна, то йти в армію у майже 50 не було б сенсу – фізичні можливості вже не ті й на військову кар’єру у моєму віці годі розраховувати.

Хоча понад півтора року служби, дві третини з яких минули на війні, даються взнаки, та й статус ветерана й учасника бойових дій свідчить про те, що ти вже не зовсім цивільна людина.

– Чи допомагає журналістський досвід на війні?

– Навряд чи. Можливо, якби я служив військовим кореспондентом, то тоді так – цей досвід був би доречним.

У війську найбільше ціняться люди із «золотими» руками – вправні автослюсарі, електрики, будівельники. Талановитим айтішникам також тут раді. Навіть із переходом з піхоти на інший напрямок військової роботи, де потрібні здебільшого розумові й аналітичні здібності, не відчув полегшення. Адже потрібно було все починати з нуля – з такою роботою я ніколи раніше не стикався.

Необхідні максимальні увага, концентрація, оперативність в ухваленні рішень, а після контузій це дуже непросто – вже не такий гострий розум, погіршені слух і зір…

– Розкажіть про свій позивний?

– Мій позивний – «Редактор». Це логічно, бо ж прийшов на військову службу з редакторської роботи. Запам’ятати начебто легко, однак як мене лишень побратими не називали: і Професор, і Драматург, і Редуктор. Я жартував, що готовий буду відзиватися навіть на Радіатор і Реактор.

Утім, під час другої ротації, коли мене перевели з піхоти в ПУР, у штабі до мене здебільшого звертаються «дядя Вітя», адже більшість колег на одне покоління молодші за мене – народжені в другій половині 1990-х або на початку 2000-х.

«Дядя Вітя» на мене кажуть навіть підполковники і полковники, яким 30+-.

– Що робитимете після закінчення війни? Чи повернетеся на радіо? Чи маєте творчі плани? Бачила в продажу ваші книги, а на Фейсбуці – читаю ваші замальовки.

– Нині головне – Перемога і повернення до мирного життя. Що буде далі, складно сказати.

Хочеться побачитися з рідними й елементарно відпочити – прийняти нормальний душ з гарячою водою, виспатися в чистій постелі, неспішно посидіти в кафе за піцою чи кавою, покататися за кермом по дорогах мирної України, відвідуючи цікаві місця.

Частково це вдалося в червні під час відпустки. Разом з відомою українською письменницею Мариною Павленко відвідали заповідник-музей Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія» під Кропивницьким. Нам дуже сподобалося там. Були на «Хуторі Надія» вперше, попри те, що родом я з Кіровоградщини. Побували також у місті Кропивницький і селі Арсенівка, де народився Карпенко-Карий.

Ось такі моменти слід цінувати. Проте нині не до відпочинку – війна, на жаль, триває.

Adblock test (Why?)