«Кадр буде класний, але, можливо, останній». Робота і виживання журналістів біля фронту та в окупації

Фотограф Олексій та подружжя журналістів В’ячеслав та Ірина – двічі переселенці. За їхніми плечима – гіркий досвід виїзду з рідного Луганська 2014-го року й облаштування в інших містах, звідки також потім довелося виїздити. На початку повномасштабної війни всі троє вирішили не полишати роботу – документували воєнні злочини російської армії на Луганщині й у Херсоні.

Проєкт «Ти як?» від Радіо Свобода записав історії трьох українських журналістів, які працювали під обстрілами й в окупації. І вдруге змушені були покинути свій дім.

Статтю про відвагу колег і професійну відданість публікуємо з нагоди Дня журналіста.

• За час лише повномасштабного вторгнення, за даними Національної спілки журналістів України, загинули 66 українських медійників.
• Понад 30 колег перебувають у неволі.

«Знімав місто, порожні вулиці, перші руйнування»

Фотограф sз Луганщини Олексій Ковальов – двічі переселенець: з Луганська та Сєвєродонецька. У місті над Сіверським Дінцем, яке стало йому рідним на вісім років після виїзду з Луганська, фотокора застав початок повномасштабної війни.

Пригадує: 24-го лютого 2022-го вибухів не чули, дізналися про вторгнення Росії із соцмереж.

У перші ж хвилини Олексій вирішив: з міста до останнього не виїздитиме, фільмуватиме все, що побачить. Він був одним із небагатьох журналістів, які залишилися й працювали.

«Ми чули, як йшли бої під Щастям. Але думка була така: кільця немає – куди бігти? Ти живий? Живий. І що, кидай усе – і кудись тікай?

Зразу вирішив: працюватиму. Знімав місто, порожні вулиці, перші руйнування від легкої арти – там будинок розбило, там стіну пробило. Потім стали бити «ГРАДами» – це знімав.

Вони били по новій частині міста, ближчій до Щастя, там горіло, там гуркотіло, а я – у старій жив», – згадує Олексій.

Фотокор зазначає: у ті дні йому вдалося зняти важкі кадри. Ексклюзиви він надсилав до української інформагенції «Укрінформ», де працює.

Пізніше частину відзнятого Олексій також надав режисерові Алану Бадоєву – для його кінохроніки про війну «Довга доба».

«Якось, коли був один з перших прильотів, ми з товаришем Андрієм Магометовим вибралися туди на машині. Розбитий будинок, жінка мертва прямо біля під’їзду лежить… Зруйновані школи, розбиті машини, люди в чергах на ринку, роздають гуманітарку – я все знімав і давав на «Укрінформ», – розповідає він.

Свій квадрокоптер, яким до війни знімав краєвиди міста й околиць, фотограф віддав у тероборону. Сам фільмував війну на фотоапарат і телефон, а ще – волонтерив: власною автівкою розвозив харчі та воду літнім людям.

У деяких районах міста через атаки вже не було ні світла, ні газу. Вікна у квартирі самого Олексія вибило вибухової хвилею: кілька тижнів він прожив із закритими плівкою отворами.

«Десь до 15 березня ще був зв’язок. Потім він «ліг». Але в лікарні неподалік був «Старлінк», і я ходив туди й звідти з телефона відправляв відзняте. Потім у цю лікарню був приліт», – каже фотограф.

Також в цей період фотокор «заснував» власне «телебачення» – «ГТС» (Городское телевидение Северодонецка – Ред.). Це були невеликі саркастичні відеоролики, які Олексій з товаришем знімали й постили в соцмережах. Ці відео дивилися жителі міста, яким довелося виїхати раніше. Вони шукали знайомі будинки, спостерігали, як поступово їхній Сєвєродонецьк перетворюється на руїни.

«Деякий час зі мною у Сєвєродонецьку залишався мій колега Андрій Магомедов. Якось поступово почали знімати, й всі цікаві випадки викладали у Facebook як канал «ГТС». Ідея з’явилася випадково. Просто всі телеканали та ЗМІ роз’їхалися, а люди хотіли бачити життя у місті», – говорить він.

Виїхав з Сєвєродонецька Олексій на початку квітня 2022-го, коли жити під обстрілами стало неможливо. З собою зміг взяти найцінніше – фотоапаратуру. Зараз живе й працює в Запоріжжі. Знімає фоторепортажі для «Укрінформу», міжнародних видань та гуманітарних організацій.

За сміливість та вірність професії фотокор нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Олексій Ковальов каже, що це його перша визначна нагорода такого рівня, але іронічно додає: «Почуваюся так само, як і до її отримання».

«Я фільмував, бо розумів, що це – історія»

Подружжя журналістів і фотокореспондентів – В’ячеслав Гусаков й Ірина Паршина – також пережили досвід переселення двічі. З рідного Луганська вони разом з двома синами виїхали 2014-го року, коли місто захопили бойовики угруповання «ЛНР».

Обжилися в Херсоні, де обоє знайшли роботу, зокрема писали для Миколаївського центру журналістських розслідувань, місцевих та загальноукраїнських видань. Житло винаймали. За майже вісім років, кажуть, встигли прив’язатися й до міста, і до людей.

Повномасштабна війна розпочалася для В’ячеслава й Ірини з ранкових вибухів: російські війська атакували Чорнобаївку й Антонівку. Чоловік і дружина вирішили залишатися в місті.

Як тисячі херсонців – зробили запаси води та їжі, подивилися, чи придатний для укриття підвал їхньої багатоповерхівки.

«Черги величезні до банкоматів і в магазини. Машини – на виїзд. Ідеш повз будинки – валізи, валізи, валізи, хтось сідає в машину, хтось таксі викликає.

Люди виїздили…», – згадує Ірина.

«Була метушня, була паніка. А хто ж приглядатиме за нашим «господарством»? Це папуга і кішка, звичайна кішка, яку свого часу ми підібрали на вулиці й вилікували… Атмосфера була гнітюча. Ті, хто вирішили лишатися, облаштовували підвали під укриття. Перше, що ми побачили, – величезні черги біля банкоматів. Я дещо фільмував, бо розумів, що це – історія. До речі, ми теж знімали гроші з банкомата. Але я був в шоці, як люди вигрібали з банкоматів готівку – магазинними пакетами! Я, напевно, за всю свою трудову діяльність скільки грошей не тримав у руках… Люди намагалися зробити запаси, бо була тотальна невизначеність. Було, на жаль, і мародерство – виносили цілі магазини», – говорить В’ячеслав.

Уже на початку березня місто опинилося під окупацією.

Подружжя побачило, як російська техніка йшла їхнім мікрорайоном, а російські військові кралися попід будинками. Обоє журналістів і далі намагалися працювати для своїх видань, але – під псевдонімами й з певними пересторогами. Сподівалися, що сусіди їх не видадуть, бо не знають, хто вони: незадовго до початку повномасштабної війни родина переїхала в інше помешкання.

«Це був уже не 2014-ий рік на Донбасі – оті нібито «шахтарі» й «трактористи». Ні, це були російські солдати. Мені здається, спершу росіяни були розгублені – вони не знали, у якому форматі буде окупація.

У них був досвід «гібридної» війни, Донецьк, Луганськ або брутального захоплення, як у Криму. Херсон був інакшим. Кількість колаборантів була значно меншою, ніж на Донбасі й у Криму.

Люди чинили спротив. Але потім активісти почали зникати. І серед наших знайомих є такі, хто пройшов «підвали», – говорить В’ячеслав.

Виходити на вулицю з фотоапаратом і збирати інформацію відкрито було дуже страшно. І все ж вони наважувалися знімати на маленьку «мильничку».

До кінця квітня зв’язок у місті був український, а потім довелося купувати російські сім-карти й працювати через VPN.

«У перші ж дні, як тільки росіяни зайшли, – ми з усіма редакціями домовилися про зміну імен. І працювали вже як інші люди. Офіційно на своїх ЗМІ ми вже не працювали.

Ми виходили на вулицю. Я робила вигляд, що знімаю квіточки, песиків. А в цей час могла знімати обстановку. Дивилися, слухали, що люди кажуть, – потім перевіряли цю інформацію. Наприклад, пішли на ринок за продуктами. В черзі можна було простояти і п’ять, і шість годин. Поки постоїш – скільки всього від людей наслухаєшся», – згадує журналістка.

Моніторили інформацію із соцмереж. Але довіряти телеграм-каналам і групам у Viber, каже, було не можна – спершу там були лише херсонці, а потім з’явилися чужі люди: «Ми їх вираховували. Наприклад, питає людина, як кудись проїхати. А ми відповідаємо: «Доїдете до кільця трамваю…». Трамваїв у Херсоні нема. Так можна було підловити немісцевого. Також чимало російських солдатів маскувалися під цивільних. Але ми, журналісти, звикли працювати в натовпі, тому ми їх відчували, – запах пороху, мастила. Це не приховаєш».

Ірина додає, що на антиросійські акції подружжя не ходило – це було дуже небезпечно.

«Наші досьє були в міській раді, і вони потрапили до рук росіян… Ми шифрувалися: на вулицю ходили з іншими телефонами. У мене в телефоні «на вихід» була заставка з «зеточкою» і вдаваний чат з мамою, де я писала: «Ой, як добре, сьогодні росіяни привезли нам гуманітарку» тощо», – додає жінка.

Щоб залякати жителів Херсона, згадує подружжя, агресор влаштував по місту мобільні блокпости. Неподалік від одного з них чоловік з дружиною побачили картину, яка їх вразила.

«Там стояв БТР. І тут під’їздить тролейбус – і стає поряд на світлофорі. Такий контраст! У мене був у сумці фотоапарат й рука сама до нього потягнулася. Іра мене хапає за руку й каже: «Кадр буде класний, але, можливо, останній». Добре, що я погодився. Бо потім з-за перехрестя виїхав російський патруль. Інтуїція Іри не підвела», – каже В’ячеслав.

У листопаді 2022-го року в Херсоні майже не було зв’язку, тому про звільнення міста подружжя дізналося від старшого сина: той жив у Києві й надіслав їм вітання. Херсонці 11 листопада переповідали одне одному: бачили військових з синьо-жовтим прапорами.

Коли інформація про деокупацію підтвердилася, атмосфера в місті запанувала надзвичайна, кажуть В’ячеслав та Ірина. Люди вмикали гімн України в автівках, йшли на вулицю з національною атрибутикою.

«Люди з прапором та синьо-жовтими стрічками, абсолютно незнайомі люди, йдуть назустріч – усміхаються, вітають. Це було вражаюче», – каже Ірина.

«А вже 12-го вранці ми пішли на площу, там були українські військові й ми почали висвітлювати перші дні деокупації, інтенсивно працювати. Були старлінки, проблем передати інформацію вже не було», – додає В’ячеслав.

З Херсона подружжя журналістів виїхало через два тижні після деокупації: потрапивши під мінометний обстріл на вулиці, вирішили, що залишатися небезпечно. Пізніше, коли їх уже не було вдома, у сусідній під’їзд «прилетіло». Чоловік і жінка з молодшим сином облаштувалися в Дніпрі. Обоє, як і раніше, працюють дистанційно для ЗМІ.

«Більша частина часу, звісно, – це робота, це «домашній офіс». Є переселенські виплати, двічі Херсонська ОВА надавала гуманітарну допомогу, раз отримали допомогу від Центру журналістської солідарності. Але ми не з тих, хто сидить на гуманітарці. Заробляємо – на базові потреби вистачає. Але якщо щось виходить за їх межі – це, вже проблема», – говорить В’ячеслав.

Розраду, кажуть Ірина та В’ячеслав, шукають в хобі. В обох у Дніпрі вже були виставки: у чоловіка – фотографій, у жінки – малюнків-мініатюр. Обоє також пишуть прозу. Ірина, окрім того, захоплюється орхідеями.

На балконі в неї близько 120 екземплярів. Серед них є куплені й подаровані, а ще – порятовані з розбомбленої лікарні в Дніпрі.

«У Луганську лишилася величезна колекція моїх пензликів, фарб і олівців, і в Херсоні – теж саме. А тут чоловік подарував мені недорогий графічний екран. З ним простіше: поклав у рюкзак – і можеш іти… Те саме – орхідеї. В Луганську лишилися, у Херсоні. І тут вже майже 120 штук. Я вибираю або красиві, або цікаві сорти – не ті, що продаються в магазинах. Більшість – ароматні. Це – не тільки для мене, а й для всієї родини, бо це релакс», – говорить Ірина.

На швидке повернення додому журналістська родина вже не сподівається. Говорять: подвійний досвід переселення навчив їх не триматись за певне місце, а більше – за улюблену справу й людей.

«Ми намагаємося просто вижити тут і сьогодні, в цьому дні. Треба триматися, турбуватися про власне здоров’я, про дитину…», – переконана Ірина.

• У листопаді 2022 року Національна спілка журналістів України повідомляла, що лише від початку повномасштабного вторгнення Росії, в Україні загинули щонайменше 43 медійники.
• За даними спілки, серед загиблих – вісім журналістів, які виконували професійні обов’язки, 13 співробітників медіа стали цивільними жертвами, а також 22 представники ЗМІ, які мобілізувалися для захисту України у лавах Сил оборони України.
• 28 квітня 2022 року у Києві внаслідок російського обстрілу загинула співробітниця Радіо Свобода Віра Гирич.