«Мы за «ЛНР». На бандьор пришли посмотреть», а в очах сльози» – Гнатковський. Чому у війну театри повні?

35 вистав на місяць грає актор Франківського драмтеатру Олексій Гнатковський. Зали повні. В Україні театральний бум під час найжорстокішої війни в Європі після Другої світової.

Чому так відбувається?

Про це Радіо Свобода розпитало актора у день, коли Франківський драматичний театр приїхав до Києва з гастролями вистави «Коляда та й плєс», квитки на яку були повністю розкуплені.

У розмові Радіо Свобода Гнатковський розповідає про парадокс українців, їхнє повернення до історії та ідентичності, про те, чому, на його думку, відбувається відкат процесу українізації. А також про те, чи може театр залишатися поза політикою та які сенси він має нести глядачеві у час війни.

– Ми зустрічаємося з тобою у час, коли Київ вже кілька днів без світла, без тепла після російських обстрілів, у сильні морози. В цей момент Франківський драмтеатр привозить до Києва виставу «Коляда та й Плєс». І квитки всі розпродані. Чи не дивно це для тебе і чому, коли люди зосереджені фактично на такому елементарному виживанні, вони все одно йдуть в театр? Що люди шукають в театрі?

– Це так важливо, що ти про це зараз запитуєш, і це таке містке запитання. Ми з тобою, власне, на одну цю тему можемо говорити вже годинами, напевно. Дивися, мені здається, що тут насправді відповідь в кількох площинах лежить.

І на такому простішому розумінні люди, мені особисто дуже багато пишуть, от з Києва і з інших міст, тут в Києві, щоб ти розуміла, квитки продані, купили не тільки кияни.

Із всієї України приїхали дивитися виставу.

І мені пишуть особисті повідомлення, кажуть: «Дякую, що ви це провозите. Ми сидимо без світла, без тепла. І нам це така радість, нам така віддушина. Ми хочемо піти подивитися частинку світла, якоїсь радості взяти».

Ну, тобто частину життя. І оцей видих, оця перезарядка, місце, де можна взяти енергію. Бо ми зараз в часі війни.

По-перше, це українська культура. По-друге, в часі війни театр, як не парадоксально, ми говорили про цей парадокс, він стає настільки важливим, затребуваним.

Оце вже інший той рівень, про який я хотів би говорити. Тому що театр – це життя. Ти бачиш, якби це… ти не просто бачиш, ти свідчиш це життя. Ти проживаєш це життя тут і зараз. Він відрізняється від іншого мистецтва, тому що він відбувається тут і зараз. Воно цієї секунди.

І оцей парадокс, який насправді не парадокс, а це дуже об’єктивна реальність. В часі смерті, тотальної смерті, тотальної темряви, тотального холоду, безнадії, люди шукають життя. Шукають світло, шукають тепла і шукають надію.

І оце ця коляда, про яку ми зараз говоримо – ця традиція автентична, яка ще з дідів-прадідів, ще з дохристиянських часів ще йде. І ми говоримо про тяглість української культури.

Ми говоримо про тяглість нашої автентики. Про еволюцію нашої мови, нашої свідомості, про коляду, нашу пісню, як вислів цієї мови. То це, напевно, те, що зараз в часи безнадії дає надію. На те, що ми є. І найголовніше – надію на те, що ми будемо. Бо приходять діти.

Я завжди кажу на виставах, як мудро, коли приводите дітей на ці вистави, які говорять про нашу автентику, нашу ідентичність. Тому що та дитина, навіть маленька дитина, вона ще мала, вона може, знаєш, чотири години вистава йде, вона вже… тяжко висидіти, знаєш, але вона виросте і скаже потім: «Це моє, мені це важливо».

Тобто ми це говоримо про те, що нас об’єднує. І оце нам дуже важливо єднати країну. Нам треба зшивати. (кашляє, – ред.) Я без голосу зараз, бачиш, бо в мене по дві вистави в день.

У місяць в мене там щось 35 вистав, тому без голосу. Але чим буде, тим буду грати сьогодні, знаєш. Бо мій народ приходить на це дивитися. Бачиш в одному залі репрезентативну країну. В нас таке ще весілля є, якщо ти бачила нашу виставу…

– «Гуцульське весілля»

– Так. То я питаю в Франківську, так говорю, що «за столом будуть сидіти з Франківська, зі Львова», бо я знаю точно, зі Львова приїжджають, «а ще звідки є?».

І уяви собі, у Франківську щовистави, кожна…

– Із багатьох регіонів?

– Харків, Одеса, Дніпро, Запоріжжя, Суми, Полтава, Київ. Приїжджають всі. І люди з Херсона, Донецька, Луганська, переселенці приходять.

Я зараз це кажу, а в мене мурашки по шкірі. Розумієш?!

Уяви собі: у залі люди, які ніколи не бачили, їм не давали можливості бачити українську Україну, Україна для них була «вимышленная».

І тут я бачу, як цим людям раптом відкривається інша картина світу, і вони починають себе бачити частиною цієї картини.

І вони не в меншовартості, якийсь другий сорт, а вони люди, які жили на цій землі століттями. І це важливо. Тому приходять.

– Ставлення до театру змінилося із війною. Аншлаги стали нормою, квитки на деякі вистави практично неможливо купити. А аудиторія, як вона змінилася?

– У нас в театр завжди ходило багато молоді. Тобто наша аудиторія завжди молода. Від малого до старого приходять.

І я собі розумію, я б теж на місці цих людей йшов у театр, я б своїх дітей вів у театр. Коли мені важко на душі, коли в мене розпач, коли в мене безнадія, зневіра, я б ішов в церкву і в театр. У музей.

Тобто я б шукав культуру, я б шукав, знаєш, що… Ооо… Я знаю, що, правильне слово. Дух!

Йдуть за духом. Там, де дух, там, де правда, там справжнє. Оце важливо. Тому аудиторія всі.

– Сьогодні ви будете багато колядувати, розповідати, як відбувається коляда у гуцулів. Коли і чому ця вистава з’явилась у вашому репертуарі?

– Вона з’явилась дуже якось випадково, напевно. Просто ми говорили про Володимира Шухевича.

Володимир Шухевич – це автор цієї монографії, з якої ми взяли цю виставу. Він був священником, краєзнавцем. Він – дід Романа Шухевича, цього нашого Романа Шухевича, генерала Української повстанчої армії, яким ми пишаємося. Та, напевно, Роман Шухевич – для мене один з найвизначніших постатей в цілій історії. Ну, один із.

І ми говорили про цю монографію і читали Вінценза (Станіслав Вінценз, польський письменник, філософ, перекладач – ред.) … і тут раптом Ростислав Держипільський, він є режисером-постановником і автором цієї ідеї. І ми сказали: «Давай зробимо таку коляду».

А як? Ну, бо це ж просто коляда, ти ж будеш колядувати і все. І ми придумали цього персонажа мого, який і веде її, розказує. Яка моя функція, я ламаю цю межу між глядачем і сценою і ніби з’єдную ці два світи. І теперішнє і минуле також з’єднуються, два часи. Я ніби в просторі і часі є точкою перетину і веду цю історію, насичую її гумором, текстами і якимись квінтесенціями.

І так правдиво відбувається весь ритуал підготовки до Різдва, святкування Різдва і коляда.

Ми показуємо гуцулів, цей один із етносів, етнографічну спільноту в Україні. Ти дивишся і розумієш, яка Україна різна, але вона єдина в тому, що вся колядує.

У кожного різні традиції, кожен має свою землю, кожен має свою культуру, свою коляду. На прикладі одного ти бачиш цілу Україну.

Раптом ти розумієш, що це величезне таке, знаєш, намисто з різних перлів. Кожен перл – це різний етнос.

– От цікаво, як цю історію сприймають вдома у Франківську і в Києві, чи є якась різниця?

– Немає. Це універсальна історія. , Розповідаєш про один етнос, а кожен себе бачить в ньому.

– Чи означає це, що українці, в тому числі через ось такі вистави, вони повертаються до своєї історії, до своєї національної ідентичності, до своєї культури? Це була ваша ініціатива, чи можливо вже був запит тоді на це?

– Я тобі розкажу таку історію.

Ми 2015 року поїхали якраз на коляду. Тоді ще ми за старим стилем цим 19 січня Водохреща святкували.

Слава Богу, що ми вже святкуємо по-людськи, це просто як камінь з плечей, чесно кажучи.

Значить, ми поїхали в Сєвєродонецьк, у Сватове і в Кремінну. І ще потім на фронт ми їхали. Колядували на фронті, а везли виставу «Нація».

І в одному з цих міст, я не пам’ятаю в якому саме, після вистави до мене підходять четверо жінок. Дорослі жінки, викладачки якогось навчального закладу. І кажуть мені: «Вообще-то мы за ЛНР», мовляв прийшли подивитися на живих «бандьор». Я тобі клянусь!

І одна з них каже: «Знаєте що? Чого ми до вас підійшли?», а в очах сльози стоять. Каже: «От я відчуваю, так ніби моє тіло з якоїсь сотні молекул складається. І от із тих 100% молекул якась одна відізвалася після вашої вистави, українська. Вона так глибоко десь в мені. Але я відчула, що ця одна дасть паростки і перевершить всі решта».

Тобто ця жінка на цій виставі знайшла себе. Вона побачила, що вона українка.

Ймовірно, усього цього не давалося там. Нам незалежність далася ніби безкоштовно. І ми як діти малі цю незалежність взяли і нічого з нею не зробили. Ми не використали ту можливість.

А замкомбата був на виставі, потім ми вже вечеряли, і він каже: «Дивіться, я автоматом тут на сході не зможу примусити любити Україну. Перейти на українську мову не заставлю силою. А ви однією виставою прийшли і тисячу людей відчули, що вони українці». Яка це сила культури!

Нам треба розуміти, за що ми воюємо. Чого? Заради чого? Оце питання великі.

Так ми воюємо за те, щоби бути.

От запитання тепер, якщо ми є, то ми хто?

Якщо ти хочеш бути, то де ти хочеш бути? І ким ти хочеш бути? От якщо ти, щоб знати ким ти хочеш бути, ти маєш знати хто ти є. А щоб знати хто ти є, ти маєш знати звідки.

– Українці знайшли відповіді на ці запитання, хоча б частково?

– Я не можу тобі сказати за всіх українців. Я відчуваю, що вони в пошуку. Я відчуваю, що багато хто, знайшов. Я дуже захоплююсь цими неофітами, це для мене показник справжнього українства і патріотизму.

Ці люди, які зараз в цей час переходять на українську мову з російської, які стають собою, знаходять себе. Це дуже великий крок в житті.

Бо я, ти з Франківська. Нам не треба було пояснювати, хто такий Бандера і хто такий Іван Франко і так далі. І чому українською треба говорити.

А ці люди… Уяви собі, що все життя він чи вона говорили російською. І тут раптом він каже: «Ні». І тут раптом всі навколо кажуть: «А какая разница?». І розумієш, а він чи вона каже: «Ні. Я буду». Ти уявляєш, яка ця сила має бути в людини, коли тато, мама тобі кажуть: «Так зручніше. Ти ж звик». І не переходять. А він чи вона переходить. Це перемога у війні.

Бо заради цього йде війна. Я тобі скажу, часто так акторів, ну от мене, наприклад, часто запитують люди, коли закінчиться війна. Я ж не знаю, я не Нострадамус. Але я знаю точно одне, я знаю точно, коли перемога буде. Оце я знаю 100%. Перемога буде, коли Україна буде українською. Уяви собі, Україна українська. Це заради цього все йде.

– Але сьогодні, знаєш, все частіше говорять про певне таке уповільнення і відкат українізації…

– Однозначно.

– …люди повертаються до російської. Чи бачиш ти цю тенденцію?

– Бачу.

– І в чому тоді полягає відповідальність держави, суспільства за те, що ми це спостерігаємо?

– Дивись, давай так, уявімо собі, що ми зараз дивимося на Україну, а ми з тобою не українці. Ми так з боку дивимося. Оце важливо, тверезий погляд на це. Бо коли ти дивишся зсередини, то ти починаєш емоційно включатися. Чи з одного, чи з другого боку.

• А давай з тобою подивимося з боку: оце українці, Україна у війни, моск*лі конч*ні лізуть. А тут нормальні люди захищаються. І от вони тут з своїми процесами, частина україномовних, частина російськомовних, вся ця історія.

Так от, оця історія, що раптом хвиля такого патріотизму піднялася, а тепер вщухає, то це не через те, що ці люди погані, а через те, що це люди.

Це така людська натура. Коли відбувається сплеск, люди піднімаються, але цей тонус тримати довго важко. Не через те, що вони не патріоти, а тому, що це просто люди.

Серед них є класні люди, які пасіонарії, які тримають тонус, на них тримається все. Вони йдуть вперед, як криголами. За ними уже підтягуються ті, які більш-менш окей, впрягаються. Потім далі йдуть ті, які інертніші трохи. І так ззаду валандаються ці, яким «какая разница». Але вони так все-таки йдуть. Воно йде повільніше і повільніше, бо сили пасіонаріїв теж не безмежні…

– Пасіонаріїв завжди меншість..

– …завжди меншість, і це нормально, це так об’єктивно. Це не тому, що тут ми такі всі українці «зрада, зрада, зрада». Ні, це так є. Це українці, австралійці, португальці. Ну, в моск*лів все інакше. Так от, те, що відбувається, сплеск патріотизму відбувся і об’єктивно відкат відбувається, об’єктивно. Хтось втомлюється, хтось каже: «Це не моя війна». І так далі. Ну так воно є.

Що з цим робити? Держава повинна з цим робити, працювати. Тому що так, як той комбат сказав: «Дивіться, ви приїхали сюди, ваш театр, ви змінили світогляд тисячі людей за один раз». Скільки це коштувало? Ну, найняти транспорт, там якісь добові нам заплатити. Ну, це дуже дешево.

Один раз вальнути з ПЗРК коштує, я не пам’ятаю, з різних варіантів 2000 доларів. Пух, один раз. І воно може не влучити в ціль. А як влучить, то це вальнути треба багато, щоб нормально розфігачити їх.

Тому це зовсім еквівалент інший. Якби держава… ну але треба думати, розумієш? Думати треба. Думати. А коли ти обираєш не думати…

– Держава думає сьогодні?

– Давай дивитися, що ти маєш на увазі держава.

Ну, бо держава – це різні речі. Ти можеш запитати чи апарат, чи народ, що ти маєш, що ти вкладаєш в слово держава? Є процеси, які мене тішать. Є багато процесів, які мене розчаровують. Є процеси, які, ну, «я так і знав». Я тішуся з тих людей з моєї країни, які вийшли з картонками і сказали: «Має бути НАБУ». Я тішуся, що в нас є антикорупційні органи. Я тішусь цим. Це держава? Ну, це частина держави, правда? Отже, процеси є.

Коли процеси йдуть, це краще, ніж взагалі нічого не йде. Тобто це краще, ніж без надії. Я завжди, я насправді оптиміст. Може навіть, знаєш, фантаст, можливо. А можливо і реаліст.

Ну, тобто все-таки я люблю, я вірю в людей. Я вірю в те, що буде добре. І якщо би я не вірив, то я би нічого не робив.

– Я хочу ще повернутися до вистави «Коляда та й Плєс». Я була на ній у Франківську перед Різдвом і помітила, що вистава, вона не лише має просвітницьку мету, не лише розповідає про традиції гуцулів, а у ній є дуже багато відсилок до сучасного життя, до реалій війни…

– То я роблю відсилки, я не можу не в контексті грати…

– …до допомоги армії, до життя українців нинішнього. Це режисерський задум чи це така імпровізація?

– Це я сказав, в мене тут буде, будь ласка, територія, де я буду говорити.

Ну, звичайно, ми погодились, в нас взагалі з Держипільським, ми якби з одного тіста зліплені, ми побратими, по духу, по крові. І ми дивимось в одному напрямку. Тобто йому не треба мені щось там зайвий раз зайве казати.

Тобто ці монологи – це мої монологи. Це те, що я говорю зараз, але це те, що якби від нас обох, від нашого театру, але це так, це моє переконання, моя позиція як актора і як людини, громадянина цієї держави.

– Ти багато спілкуєшся з залою. Це також імпровізація? Коли ти вирішуєш, як комунікувати чи комунікувати взагалі з людьми? Бачила різні моменти, коли ти реагував на телефонні дзвінки в залі.

– Я люблю живу енергію, живе життя.

Коли театр відсторонюється, каже: «Ні, ні, ми не бачимо вас». То це не дуже мені подобається. А прямий контакт з глядачами мені дуже подобається. І тому… Це не в усіх виставах, зрозуміло, це можна робити. Але от мені подобається така територія.

– Ну в «Коляді..» комунікація максимальна із залом.

– Максимальна, так. Там люди вирішують долю цієї вистави насправді. Знову ж таки, я від цього отримую величезне задоволення. Всі ми.

Ти розумієш, що ми граємо виставу, не тільки ми, Франківський театр, не тільки я, Олексій Гнатковський, а і зал, всі. Це вистава, яку грають всі.

– Ти казав, що театр не може бути поза політикою. Тоді які сенси в час війни театр має нести глядачеві?

– Театр не може бути, і взагалі мистецтво не може бути… Оце мене дуже просто курвить, коли кажуть: «Я вне политики», саме такою мовою: «я вне политики». «Меня это не интересует. Я за любовь» (сміється).

Так би й дав ганчіркою по писку, знаєш.

Ні, це все політика. Наша шпажистка не потиснула руку цій…

– Ольга Харлан.

– Так.

Це капець яка політика. Розумієш?

Наша спортсменка говорить про Україну, яка замерзає. Це політика.

Це так має бути на кожному кроці.

Кожен артист, кожен, ну, всі мають бути… наші артисти на «Євробаченні» виходять і кажуть: «Звільніть «Азов»».

Це політика. Це ти захищаєш свою країну.

А коли ти кажеш: «Я вне политики», то ти… у вас не можна говорити такі слова, напевно.

Звісно, що театр різний, мистецтво різне. Воно має дуже багато функцій, і розважальну теж. І люди приходять за розвагою. Я б, чесно кажучи, тільки за розвагою приходив. Але зараз, коли в нас вся країна або воює, або в кожного вдома чи навколо хтось воює. Друзі, наприклад, так?

Тобто ти в цьому, ти в війні. Українці не поза війною. І ти сидиш, і ти просто… хочеться або напитися, або вийти десь покричати, або ж прийти в театр і перевантажитися.

Театр має і світоглядну функцію, і виховну, і політичну, і соціальну, дуже багато різних функцій. Це отака палітра.

А якщо говорити про театр тільки в одній призмі, то це профанація. Бо це комплексне явище.

Тому, які сенси в час війни? Усі сенси. Всі.

Як захищати країну? Обов’язково треба про це говорити. Тому що в нас є два варіанти лише: або фронт, або для фронту. Ну, тобто, якщо ми в тилу, то це не місце для відпочинку. Це не такий твій привілей за рахунок тих, хто на фронті. Ні, ні, це твоє місце там, де ти… все, ти тут, значить сапай, брате. І так сапай жорстко, якби дорівняйся до тих, хто там. Це чесно.

І сенси єднання країни – нам треба казати, як ми любимо одне одного, які ми класні.

Коли ти бачиш українця красивого, чи в кіно, чи на телебаченні, то ти хочеш асоціювати себе з ним, не насміхатися з нього. Нам треба показувати, що красивий, талановитий чи талановита, успішний українець, бо їх більшість. Україна стоїть на таких людях.

Треба показувати сенси, які нас з’єднують.

Треба казати правду: «Дивіться, це не два-три тижні буде, це надовго. Запасайтесь». В нас будуть блекаути. Чесно, будуть. Знаєте чого? Бо війна. Так. Того не кричіть, що блекаути. Це не винні українці, Росія винна в цьому. А нам що робити? Підготуватися.

Про мобілізацію треба говорити. І говорити правильно.

– Давай про сенси, які ти можеш транслювати зі сцени. В одному з інтерв’ю ти також казав, що сцена і акторство загалом – це для тебе своєрідна трибуна. Що сьогодні тобі найважливіше з неї промовляти для глядачів?

– Ці речі, які з тобою от все інтерв’ю говоримо – це воно і є. Тобто для мене важливо розуміння, що ми маємо бути… Ну, я хотів би зараз тобі сказати любов, але це може розумітися… знаєш, таке, любов.

Ні, любов – це практика, це робота. Тобто любити – це працювати.

Щоб одне одного ненавидіти – не треба багато працювати.

А от зрозуміти за що ми любимо одне одного, то нам треба вже впрягтися. Нам треба побачити одне одного, зрозуміти.

– Відгук від цієї розмови з аудиторією ти відчуваєш? Взаємодію?

– Так, в мене завжди є зворотній зв’язок, завжди. Одного разу в мене був такий випадок, що я говорив про російську мову, я казав, що людина, яка має освіту, вона освічена і вона то світло має всередині.

І вона передасть то світло своїм дітям, вони будуть освічені. А хто не має цього світла, не освічений. Темна людина, і вона не передасть. І дитина виросте без цього світла, в темноті і скаже в якийсь момент: «А какая разница?». Я такі говорив речі, знаєш.

І говорив, що багато людей не мають цього світла не того, що вони не хочуть, а того, що вони не мають звідки взяти, бо їм ніхто не передав. Бо тих, хто передали, їх або в Сибір вивезли, або заморили голодом, або в ярах порозстрілювали, в лісах і не було кому.

І мені написала жінка одна, каже:

«От мій чоловік загинув на фронті, він був російськомовний. І що виходить, він був темний?».

Я розумію, що в неї великий дуже біль є в серці. Я не можу зрівнятися з цим болем. Я не можу його забрати, цей біль. Я не можу навіть сказати, що я вас розумію. Бо це буде нечесно.

Єдине, що я можу сказати, що так, він загинув за цю Україну. І я не можу його повернути їй. Не можу. Я ніколи не буду правий в її очах.

Але я точно можу їй сказати, що я буду робити все, щоби цей чоловік, який загинув російськомовний, щоб він загинув недаремно.

Я своїх дітей так буду виховувати і казати, що цей чоловік, який загинув, російськомовний чоловік, загинув за моїх дітей. Щоб вони були вдячні цьому чоловіку, якого вони не знають, російськомовного українця. Оце я точно можу робити.

Чи вона пробачить мені, чи не пробачить мої слова, чи взагалі має образу на мене особисто, чи в неї просто жаль через несправедливість цього світу, який в неї забрав, а в інших не забрав. І ця несправедливість є. Ми маємо з цією несправедливістю щось робити. Я буду це робити далі, щоб це було недаремно.

– Ти згадав про мовне питання і в цьому контексті воно є, напевно, частиною комплексу меншовартості, про який ти також згадував і що це є однією з проблем українського народу, оцей комплекс меншовартості, нав’язаний за тривалий період Росією Україні. Чи можеш пояснити і чи є він сьогодні після чотирьох років війни і тих змін, які пройшло українське суспільство вже?

– Мені здається, ми якось так скидаємо з себе ці імперські речі, але це проблема не лише там українців, це проблема всіх колонізованих народів, які колонізовані імперією.

Тобто це перше, що робить імперія, коли приходить на територію, завойовує якийсь народ, вона стирає з обличчя його ідентичність. Тобто вона знищує книжки, знищує мову, знищує культуру18 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв у відповідь на запит Київського цензурного комітету видав таємний відомчий циркуляр під заголовком «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою». Міністр звертав увагу чиновників цензурного відомства на масове видання українською мовою підручників та книг для народу і пояснював це суто політичними мотивами, оскільки, на його переконання, «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Валуєв наголошував, що тим, хто вважає українську мову зрозумілішою для народу, ніж російська, (цитата) «більшість самих малоросів закидають сепаратистські задуми, ворожі Росії та погибельні для Малоросії».

Особливо небезпечним міністру видавалося те, що прагнення українських інтелігентів дати своєму народові освіту рідною мовою збігалося з польськими політичними домаганнями. Відтак, циркуляр приписував цензорам дозволяти до друку українською мовою тільки художні твори.
Натомість видання українською мовою релігійної, шкільної та іншої призначеної для народу літератури мало бути призупинено до ухвалення окремого урядового рішення.
Валуєвський циркуляр був схвалений імператором Олександром Другим та розісланий для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, а також окремим цензорам у Казані та Дерпті (нині Тарту).
Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова, українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування.
30 травня 1876 року російський цар Олександр Другий підписав Емський указ, яким заборонив видавати і ввозити з-за кордону українські книги, влаштовувати театральні вистави і викладати у школах українською мовою та навіть друкувати україномовні тексти до нот.
Ні Валуєвський циркуляр, ані Емський указ формально ніколи не були скасовані.. І якби вона говорить, що імперія, ті, хто носії цієї імперської цивілізації, вони якби вищі, а решта аборигенів вони нижчі.

І відбувається така дуже штука цікава. Оці аборигени, яких завоювали, вони, щоби вижити і щоби жити в комфорті, вони починають асоціювати себе з завойовниками. Тобто вони хочуть, щоб вижити, хочуть бути на стороні сильніших. І вони якби зрікаються свого і переходять на сторону завойовника. І потім вже зневажають своє колишнє. Відрікаються від цього.

У нас взагалі диво, що ми втримали свою мову і втримали свою державність попри роки, будучи завойованими цією імперією зла. Тому це парадокс.

Українці це парадокс. Ми як джміль. Знаєш, крила в джмеля, за правилами аеродинаміки він би не мав літати, бо грубе тіло і маленькі крила. Але джмелю пофіг на правила аеродинаміки, він летить.

Так само і ми українці. Ми якось вижили, тому що в нас пасіонаріїв багато, тому що в нас багато жертв, тому що ми, багато українців, жертвуємо найціннішим, що в нас є, своїм життям заради ще ціннішого – свободи.

– Я хочу ще про творчість твою поговорити. Після фільму «Довбуш», де ти зіграв Івана Довбуша, у твоїй фільмографії не з’явилось нових ролей у повнометражному кіно.

На телебаченні є серіал «Кава з кардамоном», де ти зіграв. Натомість у театрі зайнятий практично щодня, а то й по дві вистави на день. Чи означає це те, що театр для тебе пріоритетніший, ніж кіно? І може справа в браку цікавих пропозицій?

– І так, і так. Так, театр для мене, я люблю театр більше. Ну, тобто, якщо ти б спитала чи театр чи кіно, я б сказав театр. Але правильніше, напевно, театр і кіно. Бо я не кажу, що кіно ні, але цікавих пропозицій немає.

Якісь пропозиції, які були цікаві мені, я не пройшов туди. Але це було так один, напевно, два. А решта – все дуже нецікаве. І я просто відмовляю.

Навіть на стадії: «Пришліть самопроби», «Даруйте, не буду. Не пришлю».

Слава Богу, що я можу забезпечити своєю працею свою сім’ю для того, щоб я не кидався на всяку фігню. І я не кидаюсь на всяку фігню.

І я з того, бляха, гоноровий, що я можу так сказати. Я не залежу ні від чого.

– Недавно ти став ведучим реаліті-шоу «Зрадники». Це українська адаптація світового формату, який представлений в багатьох країнах. Чому? Що тебе там зацікавило? Що в ньому особливого?

– Це крутий рівень. В Україні такого реаліті-шоу немає. І не було, не знаю, за всі ці роки незалежності. Ну, «Форт Буаяр» був. А оце прям світовий рівень. Це шоу, яке за кілька років отримало всі номі

нації у світі. «Бафта», «Еммі». Це топовий рівень. І це в Україні. Розумієш? Я гордий за це шоу.

Це розумне шоу, це ігри розуму, це детективна історія. І тому вона успішна, тому вона якісна, дуже класна картинка, вона дуже класно знята. Це справді реаліті. Жодної сценарної історії там нема.

Є там сценарій, що вони мають робити, якісь там випробування, так, це є. А то, що як вони між собою, що відбувається, взагалі нічого не втручається. Знімається все одним дублем, без повторів. Ну, тобто це круто.

– Ти також займаєшся багато волонтерством. Я знаю, що гонорар зі зйомок «Кави з кардамоном» ти також віддав на ЗСУ.

– Ну, так, я всі, якщо зйомки, то гонорари віддаю.

– Скільки часу твого життя займає волонтерство і чому для тебе це важливо?

– Весь час. Ми маємо фонд волонтерський називається Ukraine My Home. Ми створили це… з Олею, моєю дружиною і мої партнери по продакшну Девіс Колбергз з Юлією, своєю дружиною. Дві сім’ї просто.

Вони латвійці, вони тут в Україні живуть весь час. То ми створили просто, щоб бути офіційними. Фонд я наповнюю сам, тобто що заробляю, то у фонд віддаю. Ну якусь частину залишаю на проживання собі там, все.

Ми після вистав маємо скриньки, але зрозуміло, що скриньки – це не основний…

Ми підбили підсумок нашого фонду, це минулий рік, це ми тільки чотири людини, тільки з моїх, це не з театру, це не театр, це тільки то, що мої вистави, там було 6 мільйонів, ми віддали насправді все.

– У твоєму такому щільному театральному графіку, де ти береш сили і взагалі емоційний ресурс на творчість, на те, що ти робиш і чи вдається взагалі відпочивати?

– Я раніше, от повномасштабна як почалася, я не мав жодного вихідного буквально два чи три роки. Я не міг собі дозволити, не міг.

Я розумію, що всі на фронті нормальні, а я тут конч*ний в тилу. Для мене це дуже важко дотепер.

Мені тяжко розуміти, що я в тилу, бо я маю бути там, чесно. І тому я не давав собі можливості відпочити просто ніякої.

Якщо в мене відпочинок, то я або їду десь в госпіталь, або я якісь там веду зустрічі, в мене купа…

Причому, що всі дзвонять і пишуть: «Ми бачимо у вас в розкладі в той день нема вистави. Ви приїдьте туди-то, туди-то». І я не можу пояснити, що я вже іншому маю…

Тобто не думайте, що я не хочу до вас приїхати. Я просто фізично не можу це зробити.

І потім червень минулого року я прийшов додому і мене так трясло.

І Оля каже: «Все, давай нічого не роби якийсь час». Я собі взяв відпустку і це було дуже добре, бо я розумів, що якщо би ще чуть-чуть, то мені просто…

Це не про не ментально, це фізично, просто організм вже…

Але я собі завжди кажу, що в окопах хлопці і дівчата роблять набагато сильніші, більші речі, тому «досить скігліті».

– Над чим ти сьогодні працюєш? Може якісь прем’єри чекати в 2026-му?

– Буде.

Зараз Держипільський робить прем’єру, я там в нього трішки залучений. І просить мене, щоб я поставив ще одну виставу в театрі, я не знаю, чи я встигну. Це зараз в театрі.

Крім того, є в мене своя історія, що я продюсую. Я поставив виставу «Монологи вагіни». Дуже насправді сильна річ. Тому раджу сходити.

В Києві вона йде, і у Львові вона йде. Назва така… бачиш…

У нас травмоване суспільство, звісно, цим совком. В нас, знаєш, тема сексуальності зразу це: «О, щось пошле». Або щось вульгарне. Ні, це дуже інтелігентна історія, дуже крута, про дослідження себе. І багато гумору там, і багато дуже крутих історій.

І також з Ірмою Вітовською ми робимо зараз «Апельсиновий пунш», теж на трьох дівчат, це продюсерська моя штука.

І плюс буду робити вечір поезії в Києві. І по Україні також будуть, я співпрацюю з поетами, нашими сучасними, які зараз на війні. Я всіх маю контакти і дозволи читати їхню поезію.

І буду робити вечір поезії в Києві при свічках, про класику говорити поетичну, про яку ми знаємо і яку ми не знаємо, і про сучасних поетів, які зараз і на війні, які віддали своє життя за Україну також.

Також я зробив «Розстріляне відродження» вже в часі війни. Там діти говорять ці вірші, я розказую про розстріляне відродження, а воїни читають вірші теж з дітьми. Такі якісь і соціальні проєкти, і якісь художні, якісь ще хочу зараз робити, пробувати робити якісь вечори музичні, на етапі планування зараз такого.

Ну, тобто багато маю всього: великий спектр, широкий.

– А чи ходиш ти на вистави до інших театрів? Десь в Україні, за кордоном?

– Ні. Я дивлюся, можливо, там якесь відео. Якби у мене був вільний день і мені сказали: приходь до нас на виставу. Я б сказав: «Дякую». Я можу порадити багато. Я ж слідкую за колегами. Тобто я не відірваний від цього життя. Я слідкую за колегами, я стежу, як відбувається процес театральний.

– Тоді які вистави, фільми або ж культурні події можеш порадити глядачам відвідати і може поділишся кількома рекомендаціями книг?

– Ой, боже. Болбочана (Петро Болбочан, полковник армії УНР – ред.) я зараз почав читати. Про його похід. Раджу. Та просто в мене зараз виринають ці автори і я не можу, мені тяжко зараз сказати. Винничука можна. Я не знаю, чого я Винничука сказав, а не, наприклад, Дроня, я не знаю, ну, вибачте, будь ласка, дуже багато.

Читайте просто сучасних авторів, вони просто прекрасні. Читайте класичних. Ходіть на мої вистави. Давайте так – рекомендую вистави з Олексієм Гнатковським, це 100%. Якщо ви хочете так в ціль.

– Де ходити? В Києві, в Франківську?

– Де б ви не були, в будь-якому місті. А якщо немає у вашому, то приїжджайте до Франківська. Тільки бронюйте квитки наперед. Дзвоніть в касу і бронюйте, бо їх викуповують дуже швидко.

Забронюйте і приїдьте. Це воно!

Adblock test (Why?)