«Наше покликання – допомогти своїм». Діаспора в Греції підтримує біженців і армію
Єлизавета Андрухова
Із початку повномасштабного вторгнення Греція надала прихисток близько 26 тисячам українців, які рятувалися від війни. Це – дані Євростату. У країні біженці мають право на безкоштовну державну медичну допомогу та доступ до освіти. Та державної допомоги, зазначають вони, зазвичай недостатньо, а відчуття самотності лише посилюється за сотні кілометрів від дому. Тож підтримкою для українців за кордоном стають самі українці, а точніше – об’єднані громади. Як вони консолідуються, зберігають національну культуру, традиції, мову та допомагають співвітчизникам – у матеріалі проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Сила – в єдності. Один ти нічого не зможеш
Салоніки – місто на півночі Греції, друге за розміром після столиці. Саме тут перебуває одна з найпотужніших українських громад. Наталія Піцюра – її голова. Жінка розповідає, що історія організації розпочалася ще у 2018 році, з неформальних зустрічей та школи вихідного дня для українських дітей.
Ми просто мріяли про осередок української сучасної культури
«Проєкт був створений ще сім років тому, коли великої війни не було і ми просто мріяли про осередок української сучасної культури. Ми збиралися, розмовляли українською мовою, організовували культурні вечори з українською музикою. Але тоді ми не були офіційно оформлені як громадська організація – у цьому не було нагальної потреби», – згадує вона.
Усе змінилося з початком повномасштабної війни. Протягом 2022 року всі сили були зосереджені на тому, щоб прийняти українців, які рятувалися від війни у Греції.
Найбільша кількість людей приїжджала з південних регіонів – Миколаївщини, Одещини, Херсонщини тощо. Центр для допомоги біженцям працював майже цілодобово: українці, які вже тривалий час жили в країні, допомагали новоприбулим – із одягом, житлом і продуктами.
Почалася війна, і деякі речі ми не могли робити офіційно
«Почалася війна, і деякі речі ми не могли робити офіційно… За допомоги небайдужих людей ми оформилися як громадська організація, аби працювати офіційно», – каже Наталія.
Зараз громада активно допомагає як українській армії, так і цивільним – проводить збори, благодійні вечори, кіноперегляди, надсилає техніку та гуманітарну допомогу. Активісти також організовують мітинги, аби привертати увагу до проблем в Україні.
Наталія зізнається, що засмучена через позицію деяких представників грецького суспільства стосовно війни в Україні. Тут, каже, дуже довго працювала кремлівська пропаганда, а тому все ще існують проросійські настрої та наративи.
Від греків отримати підтримку важко, часто вони навіть з агресією реагують на українську символіку
«Від греків отримати підтримку важко, часто вони навіть з агресією реагують на українську символіку. Якщо порівнювати з іншими країнами Європи, то тут не вистачає солідарності з Україною, ставлення до нас не завжди тепле», – додає вона.
Професор кафедри міжнародних відносин Національного авіаційного університету (Київ), політолог-міжнародник Максим Ялі торік заявив журналісту проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії, що процеси, які відбуваються, досить закономірні, враховуючи вкладення Росією значних коштів у пропаганду і ставку в Греції на переселенців з колишнього СРСР, особливо із Закавказзя, де були великі грецькі поселення.
Тоді ж грецький журналіст Костас Онісенко у коментарі для Крим.Реалії вказав на широке коло національних політичних сил Греції, готових сприймати наративи багатоаспектної російської пропаганди. У сукупності такі сили вирішують низку завдань: робота у парламенті, а також роль центрів тяжіння радикальних сил для вуличної активності та тиску на уряд і суспільство.
«Якщо вірити Євробарометру, Греція разом із Болгарією – на останніх місцях за рівнем підтримки України. 48% грецького населення підтримує Україну в цій війні. Менше половини греків, але це дуже багато, порівняно з тим, що було рік тому, коли більшість греків реально в цю тему не вникала, знаючи чи чуючи поверхневу інформацію – на 80% російську пропаганду», – розповів Костас Онісенко.
Водночас уряд Греції продовжує підтримувати українських біженців. Їм надають доступ до безкоштовної медичної допомоги та освіти, а також право на тимчасове проживання в спеціальних приймальних пунктах.
Громада активно налагоджує співпрацю зі ЗМІ, аби боротися з дезінформацією та розвіювати міфи про війну в Україні.
«Україна понад усе» – такий девіз ми обрали собі, і це дає сили працювати й допомагати Батьківщині навіть за сотні кілометрів від рідного дому. Що б не сталося, які б перепони не виникали, цей меседж завжди залишається з нами. І найбільша наша сила – в єдності й взаємодопомозі. Бо один ти нічого не можеш».
Зберегти в дітях частинку українства
Громада також допомагає біженцям адаптуватися у незнайомій країні. Зокрема, один з наймасштабніших проєктів – школа вихідного дня для українських дітей. Заняття тут не схожі на звичайні уроки, у розкладі – окрім традиційно мови, вокал, творчі майстер-класи, а також «рідний край», на якому дітям розповідають про українські традиції, історію та культуру.
На вході до школи одразу зустрічають синьо-жовті прапори та інша національна символіка. Приміщення невелике, але затишне та світле: декілька класів, кабінетів та кухня.
Яна Охріменко, координаторка школи, згадує, що його вдалося отримати не одразу: починали буквально із занять на вулиці, в парках.
«Більшу частину оснащення, канцелярію, меблі, інші предмети, необхідні для навчання, ми закупили за ґрантові кошти, отримані від міжнародних фондів. Зараз наша робота вже більш організована», – розповідає.
Мета ініціативи – допомогти українським дітям соціалізуватися, надати простір для творчої реалізації і, що головне, зберегти в них ідентичність, попри те, що жити їм доводиться за кордоном, в іншій культурі. За словами Яни, потік біженців не припиняється досі: українці продовжують приїжджати в Грецію.
Це наше покликання – допомогти своїм, дати відчуття, що поряд є хтось, кому не байдуже
«На наших уроках ми дуже багато говоримо про Україну, її традиції, розмовляємо українською мовою, проводимо тематичні заходи. Нещодавно, наприклад, на Шевченківські дні, організовували уроки, присвячені творчості письменника, проводили свято Масляної. Для нас дуже важливо зберегти в дітях цю частинку українства, не дати їм загубити власну ідентичність. Взагалі ми не схожі на звичайну школу – не викладаємо математику, читання, та й не намагаємося конкурувати з формальною освітою. Наша місія – радше в тому, щоб підтримати дітей, розкрити їхні таланти, створити комфортну атмосферу та викликати інтерес до пізнання своєї країни та народу. Діаспора загалом відіграє дуже важливу роль в допомозі тим, хто тільки приїжджає сюди, бо ми за роки життя тут почуваємося набагато впевненіше. Це наше покликання – допомогти своїм, дати відчуття, що поряд є хтось, кому не байдуже», – пояснює Яна.
До діяльності школи залучені українські педагоги, які мають відповідну освіту та досвід викладання. Уся робота – на волонтерських засадах.
Потрапила в україномовне середовище – відчула себе найщасливішою
Одна з викладачок, Лариса Овсяннікова, на запитання про те, чому вирішила викладати в школі вихідного дня, відповідає, що спілкування з дітьми та іншими українцям надихає її.
Ця громада тут – це моя родина
«Ця громада тут – це моя родина. Я коли вперше в Греції потрапила в україномовне середовище, відчула себе найщасливішою жінкою Салоніків. За час мого перебування тут ми разом подолали багато труднощів адаптації, та головне – ми живі, живі наші діти, яких ми маємо можливість навчати», – наголошує жінка.
До початку повномасштабного вторгнення Лариса жила в Маріуполі, обіймала посаду заступника директора з навчально-виховної роботи в школі №3. Евакуювалася з міста вона 19 березня 2022 року. У Грецію приїхала, адже мала тут знайомих. Пригадує, що виїжджати з Маріуполя було важко:
Я ніколи не уявляла, що мені доведеться бігти від війни
«Я все життя працюю викладачем, з 19 років. Свою роботу завжди дуже любила й цінувала. Звичайно, я ніколи не уявляла, що мені доведеться бігти від війни. Але виїжджати вирішила, коли стало зрозуміло, що в Маріуполі під постійними обстрілами залишатися вже просто неможливо. Перші два-три місяці в Греції я відновлювалась, знайомі допомогли з житлом, а потім потрапила на відкриття суботньої школи і зрозуміла: можу бути чимось корисною».
Зараз переселенка продовжує викладати онлайн у маріупольській школі. З особливим трепетом згадує про дітей, яких навчає: більшість із них перебуває за кордоном, відвідують одночасно місцеві та українські школи: «Дивишся на них, чуєш – і розумієш: це живі діти, не просто картинка в зумі, вони працюють, навчаються, беруть участь у конкурсах тощо».
Переїзд навіть посприяв тому, що жінка почала займатися творчістю: «Чого ми тут тільки не робили! Пам’ятаю, наприклад, один із найбільших проєктів минулого року – «Лялька-мотанка: оберіг для захисників та захисниць України». Ми мотали тут усіма родинами: мами, тата, бабусі, дідусі. Накупили тканини. Потім до цього доєдналися і люди з інших країн».
У перервах між діалогами Лариса спілкується з учнями. Молодша група – чотри-шість років – галасливі, непосидючі. Вчителька лагідно, але наполегливо просить їх поводитися тихіше. І діти одразу заспокоюються, і з зацікавленням починають спостерігати за її розповіддю.
У рідне місто Лариса найближчим часом повертатися не планує: у неї залишилася квартира в Маріуполі, але фактично доступу до цього житла немає, адже з проукраїнськими поглядами жити в місті небезпечно. Її дім зараз – це українська громада в Греції:
Я дуже вдячна громаді, бо це тримає
«У мене нічого немає. Ну як, є квартира, але з людьми, які там зараз живуть (у Маріуполі – ред.), я не хочу мати нічого спільного. Виходить, що тепер п’ять днів на тиждень я приділяю маріупольським дітям, а в суботу викладаю тут уроки творчості. У нас прекрасні діти! І атмосфера тепла, ніби вдома. Я дуже вдячна громаді, бо це тримає».
Мрії – збиратися за розмовами не про війну
На кухні, за чашкою чаю, свою історію розповідає Анна – її родина раніше жила на Одещині, але під час повномасштабної війни, у березні 2022 року, переїхала в Салоніки. Жінка має доньку та сина. Донька протягом тижня відвідує місцеву школу, а по вихідних – заняття в українській школі при громаді.
«Адаптація в них пройшла по-різному. Молодшій доньці, наприклад, було легше – вона досить швидко звикла до незнайомого середовища. Старшому трохи складніше – йому 12. Найбільше труднощів викликала іноземна мова: все ж для повноцінної соціалізації англійської виявилося недостатньо. Звичайно, всім складно адаптовуватися: як дітям, так і дорослим», – каже біженка.
Анна ділиться, що ані вона, ані діти досі повністю не звикли до життя тут: все здається чужим. Спочатку родина жила думками про повернення: мовляв, от-от – і можна їхати додому. Але з часом, аналізуючи ситуацію в Одесі, збагнула: «очікування» ще більше затягує процес адаптації:
Після переїзду наше життя зупинилося
«Після переїзду наше життя зупинилося, пів року ми буквально сиділи вдома. Іноді здавалося, що ми в печері сидимо, а спілкування з українцями – ніби виглядаємо кудись на вулицю, а там сонечко. І навіть зараз, коли налаштовуємо себе тут залишитися, вірити в це не хочеться до кінця. Я знаю людей, які одразу після переїзду пішли тут на роботу, дітей віддали до місцевої школи – їм зараз трошки легше».
Анна зізнається, що відвідування школи допомогло в соціалізації не лише дитині, а і їй самій: «Для нас, мам, це – теж місце підтримки, комунікації та обміну досвідом, віддушина така. Я особисто працюю зараз онлайн в Україні, тому цього не вистачає. Шукаємо постійно людей, які зможуть зрозуміти нас: наші болі, переживання, нашу мову, наші цінності. Спілкування з іншими українцями посприяло адаптації, це був якийсь порятунок від самотності».
Коли розмова заходить про мрії та плани на майбутнє, то відповідь в усіх схожа:
«Мріємо про перемогу. Хочемо зустрітися нарешті не за розмовами про війну. Але поки вона триває, робимо все, що в наших силах».
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
