Опус Інституту національної пам’яті про Булгакова нагадав мені не менш шизофренічний текст Леніна про Лева Толстого. Ленін Толстого також не читав

Комсомольці з нашого міністерства правди нарешті виписали вже Опанасовичу по повній – “фаховий висновок щодо належності об’єктів (географічних об’єктів, назв юридичних осіб, пам’ятників і пам’ятних знаків), присвячених російському письменнику М.А. Булгакову (1891 –1940) до символіки російської імперської політики”.

Комсомольці ще й мають золоте перо, не можу не звернути на це уваги, попрошу внести до протоколу.

“Імперець за світоглядом, затятий українофоб, зневажавши українців та їхню культуру, ненавидів українське прагнення до незалежності, негативно відгукувався про становлення Української держави та її очільників. З-поміж усіх російських письменників того часу стоїть найближче до нинішніх ідеологем путінізму і кремлівського виправдання етноциду. Світоглядно був на позиціях російського імперіалізму, білогвардійщини, схвалював експансію російського комунізму, письменник-шовініст, схилявся перед Сталіним, дискредитував кобзарську традицію, відмовлявся від гуманізму і заперечував гуманістичні цінності назагал, повністю резонує з наративами нинішніх кремлівських пропагандистів Дугіна, Соловйова, Скабєєвої та є прототекстом сьогоднішніх закликів до нищення українців, вбив пораненого військового лікаря-українця лише за його національну приналежність в оповіданні “Я вбив”, керуючись ідеєю етноциду”.

Про “Я вбив” – окрема краса. Там немає жодного військового лікаря, а є доктор Яшвін, який без жодних ідей розрядив обойму в полковника Лещенка, бо втомився дивитися і слухати, як цей дегенерат мучить людей. Втомився терпіти. Вся розповідь – п’ять сторінок. Експерти читали й нічого не зрозуміли? Чи просто набрехали? В даному випадку, звісно, краще друге. Завжди щось краще за щось.

Серед прізвищ під цим документом епохи побачила одне знайоме. Рубльов Олександр Сергійович. Я колись займалася архівною справою вбивства Ярослава Галана, крім архівів, шукала різну інфу. А в Рубльова кандидатський дисер по Галану, ну і ще якісь статті – “Ярослав Галан – борець за правду і справедливість”. УІЖ друкував у 1990 році. Дисер не бачила, а про борця за правду в УІЖ тоді читнула. Рубльов зробив підбірку деяких виступів і листів Галана, якого турбувало мовне питання на шляху до правди. Письменник і патріот виступав проти тотальної русифікації, але вважав, що “українська і російська мови – братні мови, і я певний – вони об’єднаються, це природний процес, але не треба цей природний процес робити адміністративним. Це страшенне безглуздя”. Вважав, що “моральний розгром, якого зазнали бандерівці і мельниківці, прискорить їх фізичне винищення, що народ розправиться з вовкулаками, які впиваються братньою кров’ю, і їх не помилує”. Ну Галан справді так вважав, власне, його вбивство “гуцульським топориком” ГБР сфабрикувала саме через ці його переконання.

До Галана питань немає, він свої переконання забрав у могилу, але я трохи здивувалася, побачивши під вироком Булгакову прізвище Рубльова. Думала, це якийсь прадавній радянський історик, якийсь позаминулий сніг, а він, виявляється, бореться вже з експансією російського комунізму. От тобі раз. Таке цікаве довге життя в людини. І про те, що “Освоєння цілини стало втіленням ленінських ідей”, устиг понаписувати, і про “спілкування трудящих братніх республік, яке стимулює прогресивний процес інтернаціоналізації всіх сторін життя радянських людей”, і про етноцид Опанасовича.

А може, я помиляюся, і це не він. Може, у нього є повний однофамілець Рубльов Олександр Сергійович. Теж історик. Один вважає, що треба бити бандерівців і так боротися за правду і справедливість, а другий – що Булгакова, який убив лікаря.

Взагалі цей шизофренічний опус Інституту національної пам’яті нагадав мені не менш шизофренічний текст Леніна “Лев Толстой як дзеркало російської революції”. Не стільки загальним божевіллям стилю і дубовим пером (Ленін, до речі, Толстого не тільки обзивав, а й хвалив), скільки очевидністю того факту, що Ленін Толстого геть не читав. І це стає зрозуміло приблизно за одну секунду. Але цитат із графа насмикав, іноді спотворюючи сенс до зворотного, тому що Леніну так треба було. Щоб довести, що “доктрини совісті” і “морального вдосконалення” “завдають найбезпосереднішої і найглибшої шкоди”. От і цим також треба. Нічого особистого, нічого нового, просто треба. Час вибрав нас. Була така пісня. І “хвільм”.

“Зробивши аналіз моїх альбомів вирізок, я виявив у пресі СРСР за 10 років моєї літературної роботи 301 відгук про мене. Із них: похвальних було три, вороже-лайливих – 298. Останні 298 являють собою дзеркальне відображення мого письменницького життя.

Героя моєї п’єси “Дні Турбіних” Олексія Турбіна друковано називали “сучиним сином”, а автора п’єси рекомендували як “одержимого собачою старістю”. Про мене писали як про “літературного прибиральника”, який підбирає недоїдки після того, як “наблювала дюжина гостей”.

Писали про Булгакова, який “чим був, тим і залишиться, новобуржуазним виродком, що бризкає отруєною, але безсилою слиною на робітничий клас і його комуністичні ідеали”. Повідомляли, що мені подобається “атмосфера собачого весілля навколо якоїсь рудої дружини приятеля” і що від моєї п’єси “Дні Турбіних” “іде сморід” і тощо, і тощо.

Уся преса СРСР, а з нею разом і всі установи, яким доручено контроль репертуару, протягом усіх років моєї літературної роботи одностайно і з незвичайною люттю доводили, що твори Михайла Булгакова в СРСР не можуть існувати. І я заявляю, що преса СРСР має рацію”.

Михайло Булгаков, лист до уряду, 28 березня 1930 року.

“Нісенітниця! Років за 300 і це минеться”.

Джерело: Юлия Пятецкая / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора