Віталіна Ющенко: Тато встає о 5.00. Годує котів, потім – на роботу, з роботи – до дівчат своїх
– Віталіно, нещодавно в мережі завірусилося фото засновника сайта «ГОРДОН» Дмитра Гордона і його дружини, головної редакторки інтернет-видання «ГОРДОН» Олесі Бацман у спортивних костюмах, які ви створили. Що надихнуло вас стати дизайнеркою? І чи став ваш бренд уже прибутковим?
– Почнімо з останнього – неприбутковий зовсім. Я не продала ще жодного костюма. Я їх усі дарую. Це подарунки друзям, тим людям, яким я хочу чимось віддячити і подякувати. Бренд створився сам по собі – я давно мріяла щось створювати, але було якось не на часі.
Коли сталася пандемія, людям не можна було нікуди йти, а я собі мріяла і прийшла до думки, що мені хочеться дуже на море. І думаю: «Коли ж це море хто побачить? Коли це все закінчиться?» Але всі дівчата про що думають, коли думають про море? Про купальники. І давай тоді гуглити купальники – що не подивлюся, не те: занадто відкрите, занадто демонстративне.
У кожного свої смаки, мені хотілося щось затишне, щоб вітром не здувало, щоб можна було з дитиною з пляжу піти десь пообідати і не перевдягтися. Тобто щоб як на катер сів – нічого не здуло, як стрибнула – нічого не впало. І почала собі малювати, у мене є моя любима подруга – кравчиня.
Насправді я дуже давно одягаю себе сама, сама собі одяг шию, придумую – це сукні, куртки, пальто будь-які, спідниці. Що в голову стрельне, те і придумаю. Але ж усе це для себе. І потім почали люди помічати, кажуть, що гарно, роблять компліменти. І якось це в голові відклалося. І я вирішила з нашою кравчинею по моїх ескізах придумати купальники і показати їх людям. Мені цікаво було, чи вони сприймуть це.
Вони сприйняли. І професіонали кивнули мені – знаєте, вони ж дуже не нахвалюють. Але вже як кивнули, то це прийнято. Почала думали про назву – яка назва? Крутила-крутила: VitaYou – Віталіна Ющенко. Нормально? Нормально! Складно? Складно!
Я порадилася з татом, бо це мій друг великий, ми з ним практично в усьому радимося. Він ще ж не бачив купальників, каже: «Давай, спробуй, потім будемо дивитися». І йому сподобалося, що все настільки скромно, делікатно, і, я б сказала, стримано. Я їх сама ношу, дарую друзям.
А далі пішли спортивні костюми. Пандемія закінчилася. І між війною й пандемією був такий невеличкий кліренс, де можна було трішки погуляти. І тоді в моду зайшли спортивні костюми оверсайз. Мені хотілося створити щось українське.
І в мене вийшло з нашим символом – із тризубом на спині, хай усі бачать. Під колір костюма – кому треба, він попаде в очі, кому не треба – тому й так він не попаде, навіть якщо його намалювати кардинально іншим кольором. І так мені зайшли ці VitaYou-костюми. Багатьом моїм друзям дуже імпонує ходити в таких костюмах.
Їх можна замовити, але війна розкидала людей по всьому світу. Була ідея, щоб було виробництво, але люди розлетілися. Моя кравчиня поїхала, її помічниця поїхала. Не було кому довіритися. Бо ми з нею як зрослися – за 20 років одна одну без слів розуміємо. Але, слава богу, вони повернулися, і ми з нею нещодавно мали розмову, і вона каже: «Віталіно, давайте повернемося, я готова шити». Кажу: «Давайте». Тому ми вже можемо працювати. Нехай із невеликої кількості, але починати.
– Раніше ви активно займалися спортом. А як зараз? Чи не втратили мотивації?
– На жаль, втратила. Хочу сказати, що, як війна розпочалася, у мене стався розлад. Перші 40 днів я практично взагалі не спала. Від стресу в мене збилося дихання. Я коли починала говорити, забувала, коли треба зробити вдих. Тобто говорю слово, і на ньому все закінчується. Я затинатися почала. Я не скажу, що боялася. Просто був якийсь внутрішній стрес. Тому про який спорт можна говорити, коли ти дихати не можеш? Потім я поновилася трішки. Спробувала займатися потихеньку, але я займаюся і плачу.
І оце вже два тижні думка така, що буду починати. Насправді зараз заважають деякі справи, але думаю, що ось-ось – і я повернуся. Але ж ви бачите, що твориться кожної ночі. Як ти повернешся? От сьогодні прокинулися – слава богу.
– Ви ховаєтеся в укритті?
– Ні. Я не можу таке говорити, але я не ховаюся, бо мені в ньому страшніше. Я всіх ховаю – усіх дітей, усіх котів. Коти, правда, не всі слухняні, одна коло мене – боїться, але сидить зі мною. А другий кіт – його і звати Кіт ППО – уночі виходить із хати, десь лазить. А мені страшно – я не бачу, не чую, чи закінчилося, чи що робити. Над хатою досить часто все пролітає, бо я в такій стороні живу – зовсім поряд коло міста, а з усіх сторін воно пролітає. А зараз уже чую, що пролітає не по одному, а по декілька одночасно. То вже дзижчать, як комарі дурні.
– Віталіно, ви сказали, що ховаєте дітей в укритті – з вами зараз дві доньки. А син?
– Син у Києві.
– Він повернувся на канікули?
– Та він нікуди й не їздив. На початку повномасштабної війни, коли вже школи онлайн запустили, діти в мене в підвалі сидять, а він – випускник. Я кажу: «Сину, я не знаю, чи запустять університети, чи не запустять». Вони онлайн, але що за наука онлайн в університеті, скажіть мені? Треба ж спеціалістів нам мати, а не просто відсидіти. Я йому кажу: «У мене є друзі в Торонто. Давай я тебе відправлю в Торонто». – «Давай». Узяла доньку молодшу, сіли в машину. Як виїжджати – ніхто не знав. І ми поїхали до Відня, посадили хлопця на літак, він прилетів до друзів, поміг їм що треба.
Він у мене такий – комунікабельний хлопець. Треба газони постригти – постриже газони. Треба хатню роботу зробити – зробить хатню. Із документацією – документацію зробить, комп’ютери – з комп’ютерами. Приїхав як додому. Потім проходить місяців два, дзвонить і каже: «Мамо, зустрічай, я в Україні». Я чуть в обморок не бабахнулася.
У мене шок був. Я не знала, що говорити. Кажу: «Що з тобою робити?» А він каже: «У тебе є один день, щоб швидко подати мої документи в університет». Я бігом руки в ноги, документи подала, він якраз доїхав, поїхав усе склав, усе – ми тепер студенти третього курсу університету імені Тараса Шевченка.
Син живе на Оболоні, виключає на ніч телефон, щоб я йому кожну ніч не надзвонювала і не питала, чи в укритті, чи ні.
– А як на це його рішення відреагував Віктор Андрійович?
– Він наші рішення сприймає з повагою. Він зрадів, що в сина така позиція проукраїнська, він зрадів. З іншої сторони, навчання за кордоном – це теж можливість спілкування іншою мовою. У нього ж вік дозволяє зараз навчатися там без того, щоб його мучила совість, здобути знання ширші, більші, профільні. Це все практика, мова. Але це його рішення, і ми його прийняли. Сваритися зі здоровим хлопцем – та й із малими – я не сварюся.
Тут потрібно обирати, чи жити дружньо в сім’ї, і ти чуєш і знаєш їхні всі і радості, і печалі, чи посваритися і не знати, де твоє дитя, що з ним, і рвати своє серце.
– Ваша старша донька Доменіка чотири роки тому брала участь у шоу «Голос країни» на «1+1», будувала кар’єру співачки. А зараз чим вона займається?
– Я думаю, шо її трішки підламав той «Голос». Це не питання їхнє, це питання її. Я не хочу нікого звинувачувати. Просто вона сприйняла це так – не те щоб як образу. Їй сумно стало, що вона не змогла. Я їй пропонувала: «Давай продовжимо, просто вокалом позаймаємося».
Ну, нічого. Я теж займалася професійно кінним спортом – конкуром. Я їй розповідала: «Якби ти знала, скільки разів я падала. Слава богу, що хребет не зламала». Але без падіння немає успіхів, немає підйомів. Це для того, аби стати сильнішою.
Я думаю, що вона просто ще в пошуках себе і свого напрямку. Їй подобається дизайн, акторське мистецтво. Думаю, це можливо і поєднати. Нехай пробує.
– Хочу запитати у вас про особисте життя. Після початку повномасштабної війни дуже багато пар розійшлися, а деякі, навпаки, створили родини. Ваше сердце зараз вільне?
– Я скажу так, що в мене в серці є людина, яка мені подобається. Але публічно ще нічого й ні про що говорити, а як буде – то, мабуть, буде шлюб. Тоді вже хай знають.
Знаєте, як зараз у мене – зрозумійте мене правильно, замилені очі тим, що я захоплююся нашими хлопцями, які нас захищають, віддають своє життя. Як подивишся на тих, кого не стає, – красень за красенем, красень за красенем. Скільки за ними там бігало тих дівок. І тут – немає, немає. Чесне слово вам кажу: як погляну на фото – і сльози на очах з’являються.
– У своєму Instagram ви називаєте дружину батька мамою. У житті так само?
– Вона дійсно мені як друга мама. Я її називаю по імені, але мені незручно називати її публічно по імені, тому що відношення в нас такі, як у мами і доньки. Просто вже так прийнято. Я батьків своїх на «ви» називаю, то для когось це диво, а для мене це нормально. Жодної дистанції це між нами не робить. Я навіть, навпаки, дуже шкодую, що мої діти «тикають» мені.
– Чому?
– Коли ці пубертатні періоди – а я вже на третьому, – але ще не закінчилися, можливо, другі й перші, то часом різне буває. А коли ти на «ви» називаєш, то не скажеш, наприклад: «Тату, ви дурний». Воно смішно звучить. «Тату, ви дурні», – ну, це комедія якась. Мене, слава богу, діти ніяк грубими словами не називають, у нас узагалі це табу – ми одне до одного з повагою ставимося.
Якось посадили мене двоє менших і кажуть: «Ти така-сяка, із нами сваришся». Ну, звісно, сварюся – як я 100 разів попрошу щось зробити, а воно не робиться. Ну, і менша сидить і каже: «Я на тебе теж ображена». Кажу: «А ти чого?» А вона каже: «Ти знаєш, ти знаєш, як мені неприємно, коли ти мене називаєш Андріаною?» Кажу: «Ого! Нічого собі, а ти в курсі, що тебе так звати? Так написано в документі – ти Андріана Олексіївна».
А я завжди її – зайчик маленький, котик-муркотик. А тут – Андріано. Вона каже: «Ти коли називаєш мене Андірана, ми всі по норах».
– А як ви зазвичай звертаєтеся до батька?
– Тата я називаю татом. Я дуже його люблю. Інколи для людей я кажу: «Віктор Андрійович», щоб не забувалися, бо мене часто називають Віталіна Андріївна. Я люблю тата за його тонку, таку чутливу натуру, за його любов до своїх дітей, але не менше він любить якусь комашку, якогось коника, якусь тваринку, людей – українців. Україну – то взагалі. Він існує заради неї, от музей «Код нації» будує – щоб українці пам’ятали, звідки вони, хто вони. І там порада на пораді.
– Зараз Віктор Андрійович у чудовій фізичній формі. Як він стежить за собою? Можливо, зранку холодною водою обливається?
– Я вам скажу. Він встає о 5.00. Годує всіх своїх котів, їх у нього, я не знаю, чи 16 чи скільки штук.
– Ого!
– Та вони всі ж переселенці. Усіх нагодує, а потім іде на будівлю, і поки час дозволяє, він на будівлі. Потім перевдягається – на роботу, потім із роботи – до дівчат своїх. Це в нього бджоли. Якщо між усім цим устигнеш до нього попасти – це добре, а як ні – треба чекати того часу.
– А як ваша родина ставиться до колишньої невістки Віктора Андрійовича, яка живе в Росії?
– Ліза? Я не можу нічого про неї сказати вам, тому що я нічого про неї не знаю. Спілкування немає ніякого вже я не знаю навіть скільки років. Просто абсолютно ніякого немає спілкування.
– І навіть з онучкою?
– Ні. Сумно. Сумно, тому що Варечка – це ж і наша Варечка. Що так життя складеться, ніхто не знав. Це для нас такий сумний бік, але дай боже, щоб у дитини все було добре, щоб вона за силою і можливостями змогла колись усе зрозуміти і знала, що її батько, і тітка, і дід люблять. І бабуся.
– Наостанок – яка ваша найбільша мрія? Така, щоб ми про неї написали – і вона збулася.
– Вона в усіх однакова. І слава богу, що вона в усіх одна. Тому що сказано в Писанні: «Там, де двоє, вони попросять про одне, і я їх почую». А тут не двоє – тут мільйони просять про одне. Я хочу, щоб Господь почув наші молитви і закінчилася ця клята війна, і щоб Господь уберіг наших хлопців. Гинуть найкращі. Уявіть, скільки українців загинуло через дурного… Не хочу я погані слова говорити, вчуся бути делікатною, але все, що я хотіла сказати, – усе те каже Дмитро Гордон у своїх ефірах. Він говорить моїми думками.
