Українські брати із Сербії: Михайло і Янко Рамачі. Що знаємо про них?

(Рубрика «Точка зору»)

Рік тому, 13 травня 2023-го, помер відомий журналіст, письменник, перекладач Михайло Рамач із Сербії. Він прожив лише 73 роки. Пишемо «лише», бо кожен прожитий ним рік приносив нові здобутки українській справі. Здобутки, які були по-своєму унікальні. І недожиті ним місяці і роки – це непоправні втрати для українства.

Він належав до найдавнішої закарпатської діаспори, яка в середині ХVIII століття переселилася в тодішню південну Угорщину під назвою «руснаки». І з цією самоназвою і «рускою» (так в оригіналі) мовою дотривала до наших днів. Михайло Рамач разом із молодшим братом Янком Рамачем були інтелектуальним обличчям цієї невеликої меншини, яка виробила свою особливу мову в інших історичних реаліях зі значними впливами польської, словацької та сербської.

Обидва юнаки навчалися у Римі, в Малій папській семінарії, де оволоділи не тільки літературною українською мовою, але й пройнялися духом загальноукраїнської солідарності.

Ні Михайло, ні Янко не висвятилися на священників, зате зайнялися активною громадською та інтелектуальною роботою. Коли Янко став чи не найвідомішим істориком руснаків Сербії, очолював єдину кафедру русиністики в Новосадському університеті, то Михайло виріс до найвідомішого руснацького журналіста, який сягнув загальносербського визнання. Адже очолював відомі сербські часописи, був кореспондентом Української редакції Радіо Свобода, видав п’ять книжок власної публіцистики.

Михайло Рамач був українськими очима на Балканах, розповідаючи нам те, що бачив і відчував вдома, і водночас – був нашим голосом у Белграді та Новому Саді, розповідаючи мешканцям Сербії про Україну та українські реалії, які часто там подаються через російську призму. Сам він був сповнений демократичного духу та європейської солідарності, тому працював здебільшого в опозиційних сербських ЗМІ, які опонували проросійській політиці державної влади.

Я мав щастя познайомитися з братами Рамачами 15 років тому, коли працював над книжкою-репортажем «Блукаючий народ», присвяченій цій маленькій меншині, що історично відокремилась від свого національного тіла.

Тоді, у 2009 році, руснаків у Сербії було 16 тисяч. А за останнім переписом 2022 року їх залишилося уже 11 тисяч 483 особи. За 10 років від минулого перепису їхня кількість зменшилася на 20%.

Ще сумніша картина в сусідній Хорватії, де теж мешкає невелика громада руснаків. За переписом 2021 року до них зголосилося 1343 мешканці. Вперше українців в тамтешній країні виявилося більше, ніж русинів – 1905 осіб. Довгі десятиліття ці дві національні орієнтації трималися спільно, адже є вірниками однієї й тієї ж церкви – греко-католицької. Однак політичні розбіжності, накинуті ззовні, розбили єдність, і нині руснаки опинилися в ситуації, коли на наступному переписі їх кількість у Хорватії можна буде порахувати сотнями.

Відчували себе українцями

Про ці загрозливі тенденції для існування балканського субетносу (чи мікронароду), мовою якого нині говорять менше від 15 тисяч осіб, ми говорили з Янком та Михайлом Рамачами під час наших зустрічей у Сербії.

«З кожним переписом нас стає дедалі менше, – ділився думками відомий історик, згодом завідувач відділення русиністики Янко Рамач. – Багато молоді виїжджає, особливо – до Канади. Й емігрують не останні люди, а освічені, ті, які впевнено дивляться у майбутнє навіть на чужині. Значить, дедалі менше дітей буде у наших класах. І прийде такий момент, що не можна буде організувати початкову школу. А якщо руснаки не будуть добре володіти своєю мовою, то й книжка і газета їм буде миліша сербською».

На жаль, так воно і сталося. В останні роки стало великою проблемою заповнити руснацький перший клас у двох із трьох шкіл у Сербії, де навчання ведеться по-руснацьки. Для цього навіть дозволили працювати класу із чотирьох учнів у Дюрдєві та Коцурі. Та й саме відділення русиністики переживає очевидний занепад. Замість колишнього десятка студентів нині вступають двоє, а кількість викладачів зменшилася до трьох.

«Не дуже веселим» бачив майбутнє руснаків і Михайло Рамач.

«Колись у Керестурі, найбільшому руснацькому селі, було 80 дітей у початкових класах. А тепер не знаю, чи є половина з того, – зауважив він. – Жахливо скорочується кількість людей. Наше завдання – дещо написати, залишити за собою. А чи хтось колись це буде читати?.. Хтось буде. Але скільки таких буде – сам Бог знає».

«Карпаторусинську» теорію Пола Магочі Михайло Рамач вважав «безплідною».

«Вона має політичну і фінансову підтримку певних кіл і в Сербії, і за кордоном. Але це навіть не політика, а політиканство, яке, можливо, дає тимчасові ефекти, але не має перспективи на довший час. Витворити спільну мову для русинів – неможливо. У Словаччині говорять по-своєму, у Польщі по-своєму. У нас кодифікована мова вже майже 100 років. І ніхто її не буде міняти», – зазначив він.

У 2009 році Михайло Рамач завершив нашу розмову так:

«На переписі населення у Сербії українців і русинів тепер записують окремо, але для мене – це одне й теж. Я чую себе українцем із русинською свідомістю. Хоча пишу по-руснацьки, але усвідомлюю себе частиною українського народу. Україну відчуваю як другу батьківщину.

Не всі, звичайно, так себе відчувають. Це залежить від свідомості людини. Хтось не хоче мати жодних зв’язків з Україною і каже: «Ми – окремий народ». Ну то будь собі окремим народом, але така мала громада не має перспективи без контакту з материком. Якщо не буде цих зв’язків упродовж тільки одного покоління, руснаки у Сербії щезнуть».

Сам Михайло Рамач та його брат Янко докладали чимало зусиль, щоб такі контакти між Україною та нашою найдавнішою діаспорою на Балканах тривали.

Зокрема, турбувалися, щоб вийшла сербською мовою перша «Історія України», адже доти на нас серби дивилися як на «неісторичний» народ, що є придатком до Росії.

Михайло Рамач чимало перекладав, щоб руснацькою зазвучали найвідоміші поети. В тому числі, й українські велетні духу – Сковорода, Шевченко, Тичина… Україна долучилася коштами до виходу у світ цієї антології «Перлини світової поезії».

Брати Рамачі переклали і «Святе Письмо» на мову 12-тисячної громади, адже досі такого перекладу не існувало.

На жаль, восени 2022 року трапилася трагедія: в автокатастрофі на 67-му році життя загинув Янко Рамач, який до кінця своїх днів працював над історією руснаків Сербії.

До речі, свою докторську дисертацію він захищав в Ужгородському університеті українською мовою. І давно слід цю працю видати в Україні. До слова, свою історію воєводинських руснаків він розпочинає з періоду України-Русі.

Раптова смерть молодшого брата, вочевидь, вплинула і на Михайла, з яким вони були дуже близькими з дитинства. І через пів року відійшов у засвіти і він. Таким чином непоправну втрату понесла не тільки невелика громада руснаків, але й українська світова спільнота. Поезії Михайла Рамача перекладалися сербською, словацькою, угорською, грузинською. Час представити його розмаїту творчість і окремим українським виданням.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода