Європейське майбутнє України можливе в концепції територіально “великої Болгарії” – сидіти, як миша, під європейським “фінансовим віником”

Якої Європи ми прагнемо – історичної чи реальної?

Багато хто в Україні шукають “Європу, яку колись втратили” і якої більше не існує.

Одні шукають слов’янсько-скандинавський синтез більше ніж тисячолітнього минулого, нордичне неоязичництво з рунічною символікою та “списом Одіна”.

Хтось застиг у символіці Хрестових походів чи навіть Третього рейху.

Певною мірою це азійський “хрестовий похід” на Європу. Начебто хрестоносці, які блукали тисячу років на теренах Азії, повернулися назад і не впізнали свого будинку.

В Україні одні політичні сили можуть підтримувати вектор європейської інтеграції, а інші – блокувати ЛГБТ-марші в Києві.

І це не ознака плюралізму думок чи демократії. Це ознака несфокусованості суспільства щодо основних цінностей, які в Європі вже перестають бути предметом дискусій і переходять у розряд аксіом, які засвоюють зі шкільної лави.

Наша розфокусованість формується в дихотомії: з одного боку – за Європу, а з іншого – проти трансгресивного чи лібертаріанського трансгуманізму, постгендеризму, біоморфічної свободи тощо.

Але європейцем не можна бути “частково”. Європейські стандарти життя йдуть у пакеті з новою антропологією. Це не означає, що всі мають стати трансгендерами. Це означає, що всі мають прийняти біоморфічну свободу Іншого.

Саме тому бажання знайти консервативну Європу неможливе, бо її вже майже немає. Навіть незважаючи на певний ренесанс консерватизму у світі, відродження якого більш імовірне у США (хоча ймовірність такої події і невелика), ніж у Європі.

Ризик демографічної інверсії в Європі, коли питома вага некорінного населення може суттєво знизитися до кінця XXI століття, якщо і призведе до нового консерватизму, то це буде не консерватизм Середньовіччя, а нова течія мусульмансько-європейського синтезу, як колись в Індії у XV-XVIII століттях індусько-мусульманський синтез епохи Великих Моголів.

Яку Європу шукають у нас? Звернімося до основних культурних кодів. Це Європа Австро-Угорської імперії, Європа часів цісаря. Це естетика у стилі “віденських кафе” чи кафе “Цісар”.

Також є нордична Європа, рунічна символіка, неоязичництво, естетика вікінгів, валькірій, Рагнарока та Асгарда.

Естетика хрестових походів.

І навіть елементи естетики Німеччини часів Третього рейху, рецепція яких відбувається опосередковано, стилізовано: тут формуються стійкі алюзії з дивізією СС “Галичина”, дивізією СС “Вікінг” тощо.

Наприклад, книжка “Українські вікінги”.

Природно, що не йдеться про масове явище, але це певною мірою історичні ремінісценції, рефлексії та копіювання з боку активних груп суспільства, які можуть нав’язати цю естетику і пасивній більшості.

Проблема тут полягає в тому, що таку Європу не сприймають насамперед у самій Європі.

Тобто прагнення до євроінтеграції виливається у спроби знайти “історичну Європу”, яка залишилася в минулому, і навіть до месіанських ідей “урятувати Європу від неминучого занепаду”.

Звідси вже з’являються ідеї про “зміну Європи”, її “порятунок”, “захист” тощо. Свого часу схожі процеси відбувалися й у Польщі часів польських повстань XIX століття.

Саме тоді було активовано так званий сарматський міф про польського “білого лицаря”, який “безоплатно і жертовно” врятує Європу від Азії.

Головна помилка полягає в тому, що “сарматський міф 2.0.” у XXI столітті ще далі від реальності, ніж його прототип у XIX столітті.

Європа – це величезна самодостатня цивілізація, одна з кількох домінантних у світі. Вона не потребує “порятунку”, “захисту”, а її трансформації відбуваються лише зсередини, у межах діалектики історії, але аж ніяк не за допомогою механічних зовнішніх драйверів.

Європа не сприймає закликів у вигляді “Німеччина має прокинутися”, “Франція має згадати” тощо. Тому що Німеччина “не спить”, а Франція “пам’ятає”, навіть якщо комусь здається протилежне.

Параметри України та Європи непорівнянні ні економічно, ні демографічно, ні технологічно, ні навіть у військовому сенсі (попри протилежний стереотип). Якщо ми говоримо про євроінтеграційне майбутнє України, це означає прийняття всіх правил гри, заведених у ЄС.

І це означає, що нашій хуцпакратії та хуцпістам доведеться відмовитися від ілюзії примусити європейців жити за своїм статутом.

Європейське майбутнє України можливе в концепції територіально “великої Болгарії” – сидіти, як миша, під європейським “фінансовим віником”, як це й роблять болгари, незважаючи на те, що й у XIX столітті була своя концепція “Великої Болгарії”, яка передбачала вихід до Чорного, Мармурового та Егейського морів.

Як колись у роботах українського географа й автора геополітичної концепції природних кордонів України Степана Рудницького – Велика Україна від Чорного моря до Каспійського.

Але болгари зрозуміли, що не можна вступити в ЄС, ґрунтуючись на концепції минулого. Не можна увійти у води річки, які втекли тисячу років тому.

Чи є натяжкою порівняння України та Болгарії? Найімовірніше ні.

Кілька років тому я написав статтю про демографію, ґрунтуючись на європейській статистиці.

Аналіз демографічних перспектив в одному з європейських оглядів завершувався так: найбільша демографічна криза серед країн Європи до 2050 року буде в Болгарії та Україні.

Умовно кажучи, у Болгарії “не буде кому працювати”, а в Україні – “не буде де працювати”. Відтоді демографічна криза у нас лише посилилася.

Джерело: Алексей Кущ / Facebook