«Можливо, всі помремо, але перед цим хоча б на концерт сходимо». Воєнні реалії життя у Харкові

Цілими днями без світла і зв’язку, під постійними обстрілами КАБами та шахедами, втрачаючи людські життя – так нині живе Харків.

9 років тому його обрала домом Катерина Переверзева. Переїхавши до Харкова, журналістка заснувала онлайн-видання про культуру «Люк». І попри щоденну небезпеку Катя разом з командою залишається у місті, бо у Харкові вона, каже, – по любові.

Катерина Переверзева – одна із героїнь серії матеріалів про історії журналістів, які залишаються працювати у прифронтових регіонах та на прикордонні – їх Радіо Свобода підготувало до Дня журналіста 6 червня.

«Тупо знати, що є місце, де ти себе відчуваєш як вдома, і не жити там»

Мене звуть Катерина Переверзева і я співзасновниця харківського видання «Люк». До 2014 року жила у Донецьку.

Коли місто окупували, я активно ходила на всі проукраїнські мітинги, у мене була купа цієї інформації в соцмережах, і було зрозуміло, що якщо залишатися там, то це явно дуже недовге життя, яке може швидко закінчитися десь «на підвалі».

І ми тоді переїхали з мамою і братом, перший рік я жила в Києві, тоді ж, вийшло так, що я потрапила в журналістику.

Але в червні 2015 року я вирішила, що «все, мені час у Харків». Було дуже тупо знати, що є місце, де ти себе відчуваєш як вдома, і не жити там. І я вирішила переїхати.

Коли шукала роботу, мій знайомий журналіст сказав, що медіа про культуру у Харкові немає, тому ми вирішили відкрити своє. Так у грудні 2015 року з’явився «Люк».

Тоді були часи Кернеса, доволі специфічні такі, коли загалом культурна і активістська спільнота була доволі активна, але вона не відчувала свою силу і потужність, не відчувала себе у спільному ком’юніті.

Власне, основне, чим ми займались, це зшивали цю спільноту разом.

Ми намагались якось показати, що коли у нас – мер Кернес і коли ми живемо в 30 кілометрах від кордону з Росією, ми собі аполітичність дозволити просто не можемо.

«Харків не був проросійським, він був частково аполітичним»

А коли почалося вторгнення і коли росіянам не вдалося захопити Харків, для мене це було підтвердженням, що я не просто так повірила в це місто.

Поки купа людей і медіа, в тому числі українських, дуже сильно підігравали наративу, що Харків – проросійське місто, я знала, що це не так.

Він не був проросійським, він був частково аполітичним. І тут завжди була доволі потужна патріотична спільнота.

Проблема аполітичності різко пішла сама собою 24-го лютого, бо стало зрозуміло, що це так не працює, що ракети облітають будинки людей, які такі: «ой, я внє палітіки, я в доміку», «вибачте- вибачте, полечу до того, хто в політиці».

Стало зрозуміло, що в політиці – ми усі, що цікавитись політикою для нас – це базове питання виживання.

І в якійсь мірі нам стало легше працювати, бо вже не треба було думати, як подати гострі теми так, щоб не зачепити «ніжних аполітичних квіточок».

Зараз ми також намагаємось якось балансувати цей образ Харкова в медіа, де є дві крайнощі: або – залізобетонні, незламні, пес Патрон, все буде Україна, або – помиральна яма, де всі, хто в Харкові, це якісь самогубці або дурники, які не розуміють, що таке війна. Правда десь посередині.

«У Харкові загалом будь-що дуже складно відділити від війни»

Коли почалося вторгнення, ми намагалися зрозуміти, ми як медіа, яке більше все ж таки про культуру і про міське життя, де наше місце?

І ми почали пробувати прогнозувати, які проблеми є зараз, які будуть в майбутньому, щоб коли ми прийдемо до цієї проблеми, ми встигли підстелити солому або зробити якісь зміни, щоб ми були готові до цих проблем.

Зараз у нас дев’ять людей в команді, плюс фрілансери, це і фотографи, і журналісти. І те, про що ми пишемо, це певна ознака життя міста.

Що місто не просто сидить днями в бункері і ховається від ракети, а те, що люди продовжують ходити в кав’ярні, в парки, на концерти. Люди продовжують жити.

У Харкові зараз дуже сильно дивує те, наскільки парадоксальна сама реальність. Тому що ти бачиш людей з дітьми на вулицях, вони посміхаються, а при цьому кожен день пишеш новини про те, хто де загинув, який снаряд, кому відірвало руку, де пощастило і не було поранених чи загиблих.

І мені здається, що це найбільша складність в роботі нашій – знаходити оцей баланс, щоб не впадати у «все погано», а давати якусь надію, показувати позитивні кейси, показувати людей, які продовжують жити і творити у Харкові.

Водночас, коли якісь суперсильні обстріли, треба відчувати, що «давайте сьогодні не будемо випускати інтерв’ю про якийсь новий арт-проект, не та ситуація».

І ми часто переносимо матеріали, коли, наприклад, у нас все готово, за 5 хвилин плануємо публікацію, чуємо вибух – і розуміємо, що давайте просто почекаємо, коли стане відома хоча б якась інформація.

Але якщо ми будемо через одне легке поранення переносити матеріал, то ми, в принципі, не зможемо працювати. А коли ти розумієш, що це 10 загиблих… інша справа. І постійно ми шукаємо для себе оцю доречність чи недоречність.

У Харкові загалом будь-що дуже складно відділити від війни. Якщо кожен прильот проживати так, як його хотілося б проживати з людської точки зору, тоді працювати не будемо. Ми просто будемо сидіти і плакати весь час. Це постійно боляче.

«Я повертаю голову і бачу, що горить небо, шматки будівель і я така: «Мамо, я передзвоню»

Центр Харкова дуже пошрамований. Я приїжджаю у Київ, особливо, якщо потяг приїжджає ввечері, я просто відчуваю себе якимось диким дитям.

«О, у вас у вікнах скло, ліхтарі горять, ого, прикол». І це відчуття того, що якщо буде летіти щось зверху, тебе попередять. У Харкові тебе не попередять.

У мене була історія, коли я гуляла з собакою і розмовляла з мамою. І бачу сповіщення про відбій тривоги. Хоча я знаю, що в Харкові це взагалі не показник. Ні повітряна тривога, ні відбій, вона просто кричить у нас по 20 разів на день.

І частіше починає кричати, коли вже прилетіло тричі і ти такий «ну-у, дякую». І буквально проходять дві хвилини – і приліт. Я просто повертаю голову назад і бачу, що горить небо, шматки будівель і я така: «Мамо, я передзвоню».

А наступного дня був приліт біля кав’ярні Makers. У них вибило вікна. Це було в 11-й вечора і вони всю ніч поїли ДСНС-ників кавою. А о 9-й ранку відкрили кав’ярню, зустрічаючи усіх з посмішкою. До них прийшло купа людей, і в той день була найбільша виручка за всю історію.

Коли ти в Харкові, це виглядає часто не так трагічно. Ти приходиш – і такий: ну, просто ДСП замість вікон, всі живі, всі в порядку. Ось Діма за стійкою, ледь-ледь невиспаний, варить каву, щасливий, ось усі твої друзі прийшли. Просто злості дуже багато.

Це абсолютно ненормальна реальність. Я сама іноді ставлю собі запитання: ми залишаємося в Харкові, бо ми сильні і сміливі або ж ми просто й*бнуті вже всі настільки, що я не можу відділити своє життя від війни, я не можу відділити своє життя від роботи?

Бо моя робота – це любити Харків, і вона так чи інакше зараз пов’язана з війною.

Тепер, коли приїжджають люди, і я їм показую Харків: отут робота цього митця, тут – цей театр, а це – авіабомба. А тут стільки людей загинуло, а тут стільки.

Як я проживаю те, що відбувається, дуже залежить від того, що трапилося і від загального емоційного стану. Звісно, що ми про все пишемо, репостимо, але у мене мозок ніби не пропускає через себе. Він такий – «давай не треба».

Є якісь події, як приліт у Vivat, це просто ніби немає ніякого сенсу. Ну, взагалі, все, що відбувається, воно не мало відбуватися. Але тут книги, тут люди просто друкували книги. Я просто не знаю, як це загалом усвідомити: 50 тисяч книжок, 7-ро загиблих і навіщо?

«Сидимо і говоримо, які «русня» – виродки»

Зазвичай, коли обстріли, ми списуємося, у мене є декілька чатиків, і найчастіше всі просто матюкаються, діляться, у кого наскільки гучно.

Працювати в редакції всі також якось уже прилаштувалися. Коли хтось бачить, що летить КАБ, ходить по офісу і таким веселим голосом кричить: «хто не хоче зловити КАБ в їб*ло, будь ласка, в коридорчик».

Я іноді заходжу і починаю всіх забирати. Ми просто сидимо і говоримо, які «русня» – виродки.

Іноді буває таке, що всі роздратовані. Банально, коли прилітає в першій ночі – всі просто не виспалися. Але намагаємося якось обережніше ставитися одне до одного.

Плюс ми ввели таку штуку як дні на «помацати траву». Коли ти розумієш, що у тебе трішки «тече дах», то «йди мацай траву». Це такий вихідний на відновлення, який можна взяти посеред роботи. І це насправді дуже сильно допомагає.

«Що ми маємо таке, що не стали такими людожерами, як вони?»

У нас є жарт: «сфоткаю цю будівлю, поки її не рознесло», тому що у всіх є вже як мінімум кілька історій, коли три роки ходив повз будівлю і не помічав якихось елементів, сьогодні фотографуєш її, а на наступний день приходиш, а там руїни на тому місці.

Коли ти дивишся на все, що зробили росіяни, дуже страшно стати такими, як вони. Дуже цікаво загалом аналізувати, у нас же було дуже близьке культурне поле до Росії. У нас впихали і медіа їхні, і музику, і це все. Але що ми маємо таке, що не стали такими людожерами, як вони?

І от на ці запитання зараз дуже багато запиту, і зараз дуже багато проєктів, які на ці запитанні шукають відповіді, запрошують до дискусії, тому дуже цікаво змінюватися, рости разом з містом.

У чому сенс культури, мені стало зрозуміло у березні 2022-го. Коли вночі мені написала знайома запитуючи, чи можна проанонсувати концерт у Харкові. Це були прості дні, коли здавалося, що в такий час не може бути культури, не може бути нічого, крім війни.

Коли Харків криють авіабомбами, літають винищувачі, арта, Салтівка, купа людей поїхали і просто… березень 2022 року… концерт.

Це був концерт класичної музики в метро. Майже одразу літературний музей запустив фестиваль «П’ятий Харків». Просто пішло отак одне за одним. Тоді я нібито повернула собі віру в те, що культура має значення.

І от у нас зараз є рубрика анонсів, у нас стабільно по 10-15 заходів. І це для мене ознака того, що в місті не просто склали ручки і лягли в помиральну яму і такі – «коли ж ми всі помремо?».

Можливо, всі помремо, але перед цим хоча б на концерт сходимо.

«Шахед – це як смерть, яку ти чуєш і не знаєш, чи вона твоя»

У Харкові постійно страшно насправді. Я більше за все не люблю в цьому плані шахеди, тому що ракета прилетіла – і прилетіла, а шахед – це як смерть, яку ти чуєш і не знаєш, чи вона твоя, чи чиясь інша.

Ти знаєш, що вона десь поруч, і чуєш, що шахед десь прилетів, і ти така: окей, сьогодні не я. Але знаєш, що може бути хтось із твоїх друзів.

Пам’ятаю також, що 29 грудня почалися дуже сильні обстріли, у мене якраз день народження в цей день. І в 5 ранку 22 ракети, а на наступний день прилетіло просто біля мого будинку. Потім була ніч на 31 грудня, теж доволі пекельна, тоді багато били по центру.

І 31 грудня твій рік закінчується тим, що ти ходиш по місту і слухаєш цей звук скла, який просто безкінечний. Всі збирають бите скло.

Зачепило мене коли прилетіло біля кав’ярні Pakufuda. Це місце, яке стало для багатьох місцем зустрічі друзів, де тобі раді. Там величезні вікна з виглядом на Держпром.

2 січня зранку я відкриваю робочий чат і бачу першу фотографію: розбиті пакуфудівські вікна, через які я дивилася на Держпром, як на нього сонце падає. У мене купа картинок з цими вікнами, як тут сидять мої друзі, а тут собака. Це просто місце, яке в принципі асоціюється з купою моментів, коли я була щаслива в цьому місці.

І коли ти бачиш, як воно все зруйновано, пам’ятаю, що тоді в мене було враження, ніби в мене всередині більше нічого не залишилося.

«Перед усіма стоїть запитання: «Що я тут роблю?»

Пам’ятаю, як у березні були обстріли і вдарили по ТЕЦ, не було електрики, води, опалення, не було взагалі нічого. І першу половину дня ще був зв’язок, і ми вирішили зібратися в офісі.

Першу половину дня намагалися працювати, а потім, коли ліг взагалі зв’язок, я подумала: якщо ми не можемо нічого публікувати, то наша аудиторія не може нічого прочитати, просто тому, що зв’язку немає ні у кого.

Я подивилася на команду і така: «Давайте просто візьмемо вина». То якраз був такий супер сонячний день, ми налили вина, лягли на мішках на килимі, просто пили вино і слухали музику.

Я подумала, що ми можемо самі собі дозволити один день не працювати і це не зробить нас поганим журналістами чи когось ще, навпаки, це дасть нам можливість відпочити.

За останні, мені здається, кілька тижнів, помітно, що трохи стало менше машин, менше людей. Звісно, що перед усіма стоїть запитання: «Що я тут роблю?», просто тому, що інстинкт самозбереження каже, що є місця, куди прилітає рідше або не прилітає взагалі. І кожному треба знайти для себе відповідь, а чому я тут.

Я вже втрачала один раз місто, я пробувала жити не в Харкові, навіть на початку вторгнення, а потім я все одно втекла назад сюди. Скільки можна бігати від війни, я вже не можу.

Зараз Харків – це одночасно пекло і рай на землі, і те, що у нас відбувається, це дуже контрастна реальність, яку треба фіксувати – це раз.

По-друге, я знаю, що журналістика може бути дуже підтримуючою, що журналістика може давати віру. Що журналістика може допомагати відчути одне одного, журналістика може допомогти впоратися з дуже страшними речами.

У мене тут є татуювання з написом «Який вид сили у тебе проти темряви?» І журналістика це, напевно, мій вид сили проти темряви.

До Дня журналіста Радіо Свобода зібрало історії журналістів, які працюють поблизу лінії фронту та на прикордонні:

Adblock test (Why?)