Солов’яненко: В Україні через російський обстріл уперше за десятки тисяч показів героїня “Травіати” вижила
Перше відвідання оперного театру – це вистава “Євгеній Онєгін” за участю батька, який співав Ленського. Дійшло до сцени дуелі, я побачив, що батька застрелили. У мене була страшенна істерика. Мене ледь змогли заспокоїти
– Анатолію, доброго вечора!
– Вітаю щиро!
– Я відчуваю тремтіння певне: сидіти на сцені Київської національної опери – це велика честь. І як людина, яка з дитинства звикла сидіти в глядацькій залі, відчуваю і тремтіння, і хвилювання. Ви зі скількох років були на цій сцені?
– Моє життя від самого початку було пов’язано з Київською оперою. Але на початку 80-х у цьому приміщенні відбувався ремонт капітальний.
– Вистави йшли в Палаці “Україна”.
– І протягом п’яти років вистави оперні йшли в Жовтневому палаці, а балетні вистави – у Палаці “Україна”. Ми жили на вулиці Жовтневої революції (зараз це вулиця Інститутська) якраз поблизу тої будівлі, де оперні вистави проходили. І так склалося, що я не ходив до дитячого садка, а ходив з батьком на репетиції, на співанки, а згодом уже й на вистави. Тому я був “сином полка”. Я із самого раннього дитинства вбирав у себе цю атмосферу. Тому, звісно, те, як склалася моя доля, не є випадковим. Перше відвідання оперного театру – це була вистава “Євгеній Онєгін” за участю батька. Батько співав Ленського.
– “Куда, куда вы удалились?”
– І дійшло до сцени дуелі: я побачив, що батька застрелили. У мене була страшенна істерика. Мене ледь змогли заспокоїти. Мама повела мене за лаштунки до батька, щоб показати, що він живий. По дорозі ми зустріли Романа Георгійовича Майбороду, народного артиста України, сина Георгія Іларіоновича Майбороди, відомого композитора, який співав партію Онєгіна. Я накинувся на нього й ледь не порвав йому фрак. Йому ще треба було співати третю дію. Мене ледь від нього відтягнули. Врятувала його і його фрак тільки раптова поява батька, який ішов нам назустріч. Оце були мої перші враження, перше знайомство з оперним театром. Згодом, звісно, я багато бував на виставах. Чув усіх, хто тут працював, хто гастролював. І звісно, що це все вплинуло на мій подальший шлях, на обрання подальшого мого шляху. У 13 років – це була остання вистава батька в опері Шарля Гуно “Фауст”, присвячена його ювілею. Це був січень 1993 року. І після цієї вистави я вийшов, сповнений усвідомлення, що це моє покликання, що я хочу пов’язати свою долю із цим театром. Мій старший брат Андрій – батьки його з раннього дитинства, як кажуть, силували до музики. Відправили його в музичну школу по класу фортепіано. Добре займався, закінчив десятирічку при Київській консерваторії з відзнакою. І в батька навіть були плани, що він поступово виросте в його концертмейстера, буде їздити з ним по гастролях. Але, коли Андрій закінчив музичну школу, отримав диплом, він приніс цей диплом, поклав його батькам на стіл, сказав: “Я вам закінчив”, зайшов у свою кімнату, де в нього стояло піаніно, демонстративно поставив на піаніно книжки і більше жодного разу в житті до піаніно не сів.
– І поїхав до Канади.
– Згодом поїхав до Канади. У нас досить велика різниця – 13 років. Коли я народився, то батьки, вочевидь, уже маючи попередній досвід зі старшим сином, вирішили, що мене вже силувати не будуть. Куди мене доля понесе, так і буде. І я в 13 років, що доволі пізно для початку занять музикою, сам попросив їх узяти мені педагога по фортепіано. І почав займатися. Звісно, я мріяв співати. Батько ніколи не викладав. І, коли я закінчував школу, потрібно було обирати якийсь шлях життєвий. Я мріяв співати. І батько взяв мене за руку й відвів до свого колеги, чудового співака, знаного баритона Віктора Миколайовича Куріна, який викладав у Київській консерваторії. Віктор Миколайович і його дружина Тамара Григорівна, яка працювала концертмейстером у його класі, почали зі мною займатися. Але, звісно, закінчуючи школу в 16 років, коли відбувається мутація голосу, гормональне становлення організму, говорити про якесь серйозне заняття академічним вокалом було б неправильно. А вступати кудись було потрібно. Я захоплювався ще оперною режисурою. У Київській опері працювала чудовий режисер, видатний педагог Ірина Олександрівна Молостова. Я захоплювався абсолютно всім, що вона робить. Відвідував усі її вистави, потім попросив у неї дозволу відвідувати її репетиції.
– “Катерина Ізмайлова”, я пам’ятаю.
– У неї багато було вистав. І “Лючія ді Ламмермур”, і “Ріголетто”, і “Чіосан”. Дуже багато вистав вона здійснила на цій сцені. І вона дуже прихильно до мене ставилась і до наївних моїх якихось міркувань. І я прийшов до неї з проханням узяти мене на режисерський курс до Карпенка-Карого. Вона мене уважно вислухала і сказала, що, на жаль, у той рік вона курс не набирає, тому такої можливості немає. До батька прийшов, попросив дізнатися, хто в цей рік набирає курс. У той рік набирав курс Михайло Юрійович Резнікович. Батько йому подзвонив і пояснив ситуацію. Він задав дуже прості питання – і зараз я розумію, наскільки правильні й важливі. Він запитав, чи є в мене акторський досвід. Ніякого акторського досвіду в мене не було. І він сказав батьку: “При всій повазі до вас, Анатолію Борисовичу, я не розглядатиму його вступ на режисерський курс, бо всі хлопці та дівчата, яких я набираю, мають два, три, чотири, п’ять, а то й більше років акторського досвіду”.
– А це потрібно.
– “І без цього він просто не зможе вчитись, не зможе рухатись – і це його зламає”. У мене була трагедія. Сонце впало на землю, земля – на місяць. Життя закінчилося. Я знову пішов до Ірини Олександрівни. У стані афекту і внутрішньої істерики. І вона, намагаючись мене заспокоїти, сказала мені: “Михайло Юрійович правий у цій ситуації. Я не хотіла тобі просто цього говорити. Але перш ніж ти як режисер зможеш щось збудити в артисті, в акторі…” Бо єдиний інструмент режисера – це артист. Тільки через артиста режисер може донести якусь думку, якийсь світогляд, якесь бачення.
– Ти повинен сам бути в його шкірі?
– Да. Ти повинен не просто бути в його шкірі, а дуже багато в житті пережити: і кохання, і розлуку, і щастя, і горе, і втрату близької людини. Увесь спектр почуттів, які людина переживає протягом свого життя. Мені тоді, 16-річному юнаку, було надзвичайно важко, майже нереально це осягнути. Але, власне, вибору іншого не було. І на сімейній раді було прийнято рішення, оскільки в мене краще було з гуманітарними науками, було прийнято рішення вступати на юридичний факультет. Я вступив на юридичний факультет університету Тараса Шевченка, який за п’ять років із відзнакою закінчив. Я дуже вдячний цьому експіріенсу, оскільки в подальшому у творчоорганізаційній, а потім уже й у керівній роботі це мені завжди допомагало. Цей вибір був абсолютно правильним. Бо якби я тоді почав займатися тим, до чого я не був готовий… Це як у спорті. Якщо ти просто береш штангу – зламав хребет чи порвав зв’язки. І в режисерську іпостась я прийшов уже набагато пізніше: через п’ять років, уже будучи студентом класу Валерія Петровича Пацунова. І на цій сцені моїм режисерським дебютом було поновлення опери Гаетано Доніцетті “Лючія ді Ламмермур” постановки Ірини Олександрівни Молостової. Тоді Ірина Олександрівна пішла з життя. Я дуже добре знав цю виставу. До речі, ми зараз сидимо в кріслах із цієї постановки. Це ті крісла, у яких у цій виставі сиділо багато корифеїв української опери, зокрема і Євгенія Семенівна Мірошниченко, і Анатолій Борисович Солов’яненко, і дуже-дуже багато інших співаків сиділи на цих саме кріслах.
– Хочеться встати, я вам чесно скажу. Тобто це аутентичні крісла?
– Це аутентичні крісла із цієї вистави. Їм багато років, але, бачите, вони в гарному стані. Ми до всього ставимося дуже акуратно. І отак розпочався мій шлях у цьому театрі.
– У вас три освіти?
– Три освіти, так.
– Тобто університет Шевченка, юридичний факультет. Далі?
– Театральна режисура у Валерія Пацунова й музична режисура у Володимира Бегми в київській консерваторії. Хоча в консерваторію київську я вже вступив, будучи сім років режисером цього театру. Уже мав звання заслуженого діяча мистецтв України й мав захищену кандидатську дисертацію з оперно-режисерської творчості Ірини Молостової. Так переплелася моя доля з нею, хоча вже й після того, як її не стало. Але я вчився на її щоденниках, виставах.
– Ви сказали про ці крісла, про те, хто в них сидів під час вистав. Я хотів би почати розмову з постаті вашого батька. Анатолій Борисович Солов’яненко – кращий за всі часи український тенор, великий співак. Непересічна особистість, який починав із того, що вступив до Донецького політехнічного інституту. Він співав уже на той час, коли став студентом політеху?
– Батьки його співали все життя. І він, звісно, співав і був закоханий у спів, в українську пісню. Після закінчення школи він поїхав до Ленінграда, подав документи на вступ до Ленінградської консерваторії. Але оскільки в нього не було музичної освіти…
– Узагалі?
– Узагалі. То його до консерваторії не прийняли. Він вийшов дуже розстроєний, сидів на сходинках Ленінградської консерваторії. І хтось до нього підійшов і торкнувся його плеча. Він обернувся й побачив жінку, яка була членом приймальної комісії. І вона йому сказала: “Юначе, у вас дуже гарний голос. Вам потрібно вчитися, вам потрібно займатися. Я бачила по ваших документах, що ви з Донецька. У Донецькому оперному театрі є соліст Олександр Миколайович Коробейченко. Я колись із ним працювала. Я написала йому лист. Візьміть цей лист, прийдіть на службовий вхід Донецького оперного театру й попросіть чергового, щоб він вам показав Олександра Миколайовича. Передайте йому мій лист. І якщо він там ще працює, то він вас послухає. І якщо він візьметься з вами працювати, то, з великою ймовірністю, він зможе зробити з вас співака”. Батько повернувся із цим листом до Донецька. Пішов до оперного театру й на службовому вході кілька годин чекав, коли буде виходити Олександр Миколайович. Так відбулася їхня перша зустріч. Тоді ще не було консерваторії в Донецьку. Він запросив батька додому, послухав його – і від того дня розпочалися їхні уроки. Вони займалися 10 років.
– 10 років?
– За цей час батько закінчив Донецький політех. І його відправляли в аспірантуру до Москви як одного з кращих студентів політеху. Він відмовився. Це була безпрецедентна історія: з Донецька відправляють в Москву вчитися в аспірантуру – і людина відмовляється. Його запросив ректор і запитав, у чому проблема. І він пояснив, що він не хоче їхати, бо в нього педагог по співу в Донецьку. Ректор розсміявся, мовляв, “ви не розумієте взагалі, про що йде мова і що ви робите у своєму житті”, але батько був категоричний. Ректор Донецького політехнічного інституту поїхав до його батька, до мого діда, Бориса Степановича. Знайшов по особовій справі, узнав адресу, де батько прописаний, приїхав. “Із вашим сином якась проблема. Він не розуміє, про що йде мова”.
Батько взяв участь у пісенному конкурсі “Неаполь проти всіх”. Це був передвісник Сан-Ремо, а в подальшому – “Євробачення”. Анатолій Борисович, набравши кілька мільйонів листів, отримав другу премію. Призом було світове турне вартістю $1 млн. Він, звичайно, був окрилений цією можливістю, але коли повернувся до Союзу, йому не дозволили виїзд. Боялися, що він не повернеться
– Що ми йому пропонуємо.
– “Йому пропонують їхати в аспірантуру в Москву, а він розказує про якісь співи, про якісь пісні”. Борис Степанович мав дуже серйозну розмову з Анатолієм Борисовичем. Але він принципово сказав: “Я нікуди не поїду”. Його ректор викликав ще раз: “Ми маємо прийняти рішення, кого ми відправляємо. Якщо ваша думка не змінилася, то ми відправимо замість вас іншу людину – і на цьому крапка”. Батько сказав: “Добре, відправляйте”. Але батька дуже цінували в інституті, і декан факультету звернувся до ректора й попросив залишити батька викладачем. Він залишився працювати на кафедрі графіки й нарисної геометрії і сім років викладав ці дві дисципліни. Більше того, він склав методичку з нарисної геометрії, по якій протягом ще 30 років навчалися всі споріднені вузи України.
– Яка цікава історія!
– І, працюючи на цій кафедрі, він познайомився з лаборанткою. І 8 березня 1962 року запросив лаборантку Світлану на побачення в кіно на фільм “Людина-амфібія”. Власне, так народилася сім’я Солов’яненків. Вони прожили разом усе життя.
– Батько народився в Донецьку?
– У Донецьку, так.
– Мама?
– Мама народилася в Луганській області. Усе її дитинство пройшло в Артемівську (тепер – Бахмуті). Потім вони переїхали до Донецька і, власне, уже в Донецьку познайомилися. А в 1962-му був конкурс-огляд художньої самодіяльності. Батько виграв міський конкурс – його відправили на обласний. Коли він виграв обласний, його відправили на всеукраїнський конкурс, який проходив у тому Жовтневому палаці. Головою журі цього конкурсу-огляду був Віктор Гонтар, який був зятем Хрущова і директором Київського оперного театру. І хлопець із художньої самодіяльності виконував…
– Я прошу вибачення. Ця людина мала надзвичайні повноваження – він набирав кращих співаків з усього Радянського Союзу.
– З усього Союзу. Він усіх тягнув у Київ. Звісно, він мав можливості певні. Найголовніше що було в той час? Квартира. Він міг вирішити квартирне питання.
– Квартира в Києві?
– Так. Це був золотий час Київської опери: сюди приїхали Солов’яненко, Туфтіна, Гуляєв, Мирошниченко.
– Кондратюк, Третяк.
– Усіх він зібрав. Золотий фонд українського…
– Зураба навіть. Белу Руденко.
– Він зібрав їх звідусіль. І після цього конкурсу-огляду він на наступний день запросив батька на прослуховування в київській театр. Він заспівав. Він йому сказав: “Де ви працюєте?” – “У політехнічному інституті”. – “Що ви там робите?” – “Я викладаю графіку та нарисну геометрію”. – “Скільки вам треба часу, щоб звільниться і працевлаштуватися тут?” Там було домовлено про якийсь тиждень. Батько поїхав. Гонтар написав лист на Донецький політех, як тоді оформлювалося переведення. І в батька в трудовій книзі записано “Переведений з посади старшого викладача кафедри графіки і нарисної геометрії ДПІ на посаду соліста-вокаліста, стажиста Київського оперного театру імені Тараса Шевченка”.
– Це щастя неймовірне було, правда?
– Звісно. Після цього кілька місяців він пропрацював – і був знову такий конкурс на стажування в мецці оперного мистецтва: у міланському театрі “Ла Скала”. Батько був делегований від театру разом з Миколою Кондратюком на цей конкурс. І вони вибороли це право на стажування. І 1963 року поїхали на стажування до Італії.
– Скільки років тривало воно?
– Завжди це тривало один рік. Але батько був єдиним, кому запропонували повторний рік.
– Два роки?
– Да. І він два сезони стажувався в міланському театрі “Ла Скала”, де тоді співали Каллас, Тіто Гоббі, Джузеппе ді Стефано, Маріо дель Монако, молода Мірелла Френі, диригував Караян. Він бував на всіх цих виставах.
– А що мама? Два роки без батька?
– Звісно, він приїжджав на канікули в Донецьк… Їм платили невеличку стипендію. І звичайно, що вони намагались економити, збирати кошти. Батько з першої поїздки до Італії привіз мамі валізу – не знаю, 15–20 пар – італійського взуття. 20-річній дівчині в Донецьк привіз валізу італійського взуття різного!
– 1963 рік, так?
– Так. У 1963-му вони одружилися.
– Я трохи перескочу. 2002 рік. Приїхав на моє запрошення Муслім Магомаєв з Тамарою Синявською. Перше, що він сказав в аеропорту “Бориспіль”: “Я хочу на могилу до Толі Солов’яненка”. І ми одразу поїхали до Козина. І ви були.
– Ми тоді зустрічалися. Дякую вам. Для нас це теж була дуже важлива зустріч.
– І він мені сказав: “Це грандіозний співак, але і грандіозна людина”. Вони разом стажувалися тоді в “Ла Скала”.
– Вони разом стажувалися, вони разом усі жили в невеличкому гуртожитку при театрі. Коли хочеш пізнати людину – це вже я зі свого досвіду знаю, – їдеш на гастролі з людиною, де ви проводите два-три тижні. І все абсолютно зрозуміло.
– Вистачає.
– А тепер уявіть: коли люди прожили рік пліч-о-пліч. У них була група: Володимир Атлантов, Анатолій Солов’яненко, Микола Кондратюк, Муслім Магомаєв. Це була перша поїздка. А на другий раз були Хендрік Крумм, Яніс Забер і Вергіліюс Норейка.
– Естонія, Литва.
– Це балтійські тенори. Латвія, Литва, Естонія. І Солов’яненко з Києва. І протягом цього стажування Анатолій Борисович узяв участь у пісенному конкурсі “Неаполь проти всіх”. Це був передвісник Сан-Ремо, а в подальшому – “Євробачення”. Дуже цікаво, як оцінювався конкурс з глядачами. Смс-голосування не було, серверів ніяких не було, онлайн не було. Після конкурсу був відведений термін – кілька місяців, – протягом яких телеглядачі…
– Писали листи?
– Конкурс транслювався вч 50 чи 60 країнах світу. І присилали листівки на адресу оргкомітету з назвою пісні і прізвищем. Анатолій Борисович, набравши кілька мільйонів листів, отримав другу премію. Фірма “Рекорді”, усесвітньо відома, випустила його першу платівку. Призом для молодого співака було світове турне вартістю $1 млн. Це не гонорар, а вартість. Ви як організатор заходів розумієте, що така вартість складається з гонорару і з дуже різних витрат. Але в той час у нього були готові інвестувати італійські менеджери. І він, звичайно, був дуже окрилений цією можливістю, але коли повернувся до Союзу, йому не дозволили виїзд. Боялися, що він не повернеться.
– Утече.
– Його не випустили. Їх тоді зарахували до трупи Большого театру. Але там була своя, як кажуть, мафія. І молоді співаки місяцями вчили партії, але ніхто їх на сцену не випускав. Потім одного разу склалася ситуація, що тенор, який мав співати Герцога в “Ріголетто”, зламав руку. І батько по заміні один раз заспівав.
– У Большому?
– Да. І після цього Гонтар йому каже: “Анатолію, ти там скільки будеш сидіти? Ти хочеш співати чи сидіти? Приїжджай. Ти отримуєш двокімнатну квартиру – і будеш мати тут увесь теноровий репертуар”. І батько, звісно, це все кинув, приїхав до Києва, отримав першу квартиру прямо навпроти пам’ятника жертвам Голодоморів. І почав активно працювати в Києві, учити нові партії. Заспівав тут “Ріголетто”, “Лючія ді Ламмермур”, “Запорожець за Дунаєм”.
– “Травіату”.
– “Трубадур”, “Травіата” – найвідоміші тенорові партії. І так склалося, що 1967 року, коли мама була вагітна моїм старшим братом Андрієм, були гастролі до української діаспори в Канаді. Батько поїхав. І в час, коли народився мій брат, який зараз живе в Канаді, батько був якраз у Канаді. Коли батько повернувся з Канади, вони поїхали до діда. Мами батькової вже не було, вона померла рано і залишила маленьку сестру, яку фактично батько виховував. Дід дуже тяжко працював. Він був начальником зміни на шахті. Усе життя працював у забої. А батько фактично виховував і повністю займався хатніми справами і маленькою сестрою Нелею. І коли приїхали мама з батьком і з Андрієм до Бориса Степановича, Борис Степанович накрив таку холостяцьку вечерю… Дід любив чарку випити… А тут щось не п’є і дуже напружений. Вони поїли, значить, і дід каже: “Анатолію, треба поговорити. Ми зараз із тобою поїдемо”. Садить Анатолія Борисовича в машину, вони від’їжджають за село, у поле. “Анатолію, виходь”. І вони йдуть у поле, у кукурудзу. Відійшли метрів 300 від дороги. Дід озирається весь час, каже: “Анатолію, у мене до тебе є прохання. Нічого у мене не питай – просто зроби так, як прошу. А я тебе прошу: закінчуй із цими співами. Вертайся в Донецьк, у політехнічний інститут. Ти на гарному рахунку, тебе візьмуть назад на кафедру. Ти будеш працювати, захистиш дисертацію, будеш доцентом, професором, доктором наук – усе в тебе складеться. Будеш мати хорошу зарплату й будеш мати щасливе, спокійне життя”. Батько каже: “Це нереально. Я досяг того, чого я хочу. Я займаюся справою свого життя. Я щойно отримав звання заслуженого артиста України, отримав квартиру. Я розвиваюсь, роблю кар’єру в тому, про що я мріяв. І звісно, що я цього робити не буду”. Значить, дід наполягає. І доходить розмова до такого градуса, коли, значить, батько йому каже: “Або ми зараз припиняємо це все, вертаємося і нормально спілкуємося далі, або я зараз забираю дружину й дитину, їду і більше… Ми обмежимо наше спілкування”. І тоді дід йому сказав: “Я тобі розкажу правду. Ти поїхав у капіталістичну країну на гастролі. І коли тебе не було, я був на веранді в будинку й побачив, що під’їхав “воронок”. Це був точно такий “воронок”, який забирав мене в 1932-му”. У 1932 році була така історія, що за доносом, за звинуваченням у шпіонажі на користь Японії, діда, який був начальником зміни забойщиків на шахті в Донецьку, заарештували.
Батько ніколи не був членом Комуністичної партії. При тому, що мав усі найвищі звання, включаючи народного артиста СРСР і навіть Ленінську премію. У Радянському Союзі було два безпартійні лауреати Ленінської премії: Аркадій Райкін і Анатолій Солов’яненко
– Де Донецьк, а де Японія?
– Заарештували. І він пів року перебував у катівнях НКВС. Важко собі уявити, що він там пережив. Але в 1932-му ще відпускали. Він не підписав зізнання – його відпустили. Але звісно, що це наклало відбиток на все його життя.
– Пам’ять лишилася.
– І от він бачить, що така ж машина під’їжджає до будинку. Виходять три міліціонери і питають сусідів, як знайти Бориса Солов’яненка. Він це почув, заліз у погріб і майже три доби там просидів. Більше ці люди не верталися, але він весь час у напрузі чекав повернення сина. І він розумів, що це пов’язано з поїздками.
– А насправді що там було?
– Насправді ситуація була зовсім іншою. Коли народився мій брат, мама хотіла повідомити якось діду. Телефона не було. Вона була в пологовому будинку. Провідати її приїхав сусід по площадці, який працював у міністерстві внутрішніх справ. І вона попросила його: “Володю, треба сповістити діда, що народився онук”. Він каже: “Світлано, не переживай, нема проблем”. Він приїхав на роботу, подзвонив у донецький главк і попросив за такою-то адресою відправити когось, щоб діду сказали, що народився онук. Працівники міліції в обідню перерву сіли і, значить, відпрацювали. От така була історія. Але який відбиток наклала ця історія! Подібна історія була в родині моєї мами ще до її народження. Дід на Уралі у Свердловську працював секретарем райкому комсомолу. А він був дуже приязний. Любив випити рюмочку. І ввечері перед вихідними, значить, у них було якесь застілля. І один з працівників НКВС місцевих йому каже: “Мітю, пішли покуримо”. А вони вже добре випили. Вони вийшли надвір. Він йому каже: “Мітю, є розпорядження всіх других секретарів райкомів комсомолу арештувати й розстріляти”. Це був 1937 рік. “Ти хороша людина. Єдине, що я можу для тебе зробити, – ми прийдемо за тобою опівночі”. Дід це мені сам розповідав. Каже: “Я протверезів в одну секунду”. – “А зараз повертаємося за стіл, і роби вигляд, що нічого не було”. Вони вернулися за стіл, якось це все закінчилося. Він прийшов додому, сказав бабусі, пояснив ситуацію. Вони дочекалися, коли стемніло. Зібрали те, що могли взяти, маминого старшого брата і пішли в ліс. Потім лісами, переходами дісталися до України. В Україні була бабусина молодша сестра. Отак вони перебралися в Україну.
– Урятувалися.
– Так, урятувалися.
– Стосовно батька. Яка в нього була найулюбленіша партія?
– Герцог у “Ріголетто”. Це була перша партія, з якої він починав кар’єру. Він заспівав її найбільше. Він співав її по всьому світу, включаючи нью-йоркську Метрополітен-оперу. І саме в цьому образі він увічнений біля Донецького оперного театру, який носить його ім’я. Саме в образі герцога Мантуанського з опери “Ріголетто”.
– Я слухав цю оперу з батьком ось тут, у цій залі, ще до реконструкції. Скажіть, батько ж був ранимою людиною, вразливою?
– Як творча людина, да.
– Да. Тут вирувало багато скандалів, інтриги були. Його це обходило чи ні?
– Він не брав у цьому участі. Але, звичайно, це багато разів було спрямовано на нього і проти нього, оскільки він був абсолютно незалежною людиною. Він ніколи не був членом Комуністичної партії. При тому, що мав усі найвищі звання, включаючи народного артиста СРСР і навіть Ленінську премію. У Радянському Союзі було два безпартійні лауреати Ленінської премії: Аркадій Райкін і Анатолій Солов’яненко. Ви знаєте, що Анатолій Борисович передав свою премію до Фонду миру – 10 тис. карбованців у 1980 році…
– І митцям дуже рідко давали Ленінську премію.
– Практично не було, да.
– Один-два на рік.
– У Київській опері не було взагалі.
– Жодного?
– Да. Це був єдиний лауреат Ленінської премії за всі часи. Хоча тут були і парторги-співаки, народні артисти. Але Ленінської премії вони не мали. Звичайно, що це, як кажуть, десь їх подразнювало. І звичайно, що не всі цьому раділи. Але він робив свою справу, робив її чесно, професійно.
– Він міг собі дозволити не звертати ні на що уваги, правда?
– Так, так. Хоча не звертати увагу було важко через те, що в будь-якому разі воно десь діймало.
– Зарубки були?
– Діймало, звісно. Але він мав щасливу творчу долю. Через те, що юнак з передмістя Донецька сягнув усіх висот можливих оперної слави, нагороджений найвищою відзнакою Італійської Республіки. Метрополітен-опера – найпрестижніший театр світу, де він співав у радянський час. Він був першим радянським співаком серед українців, хто вийшов на сцену Метрополітен-опери. Він співав там два сезони. “Сільську честь” у постановці Франко Дзефіреллі. Вони співали по черзі з Пласідо Домінго. І мені, звичайно, приємно, коли маестро Домінго був у Києві й мав концерт у Палаці “Україна” п’ять-шість років тому, він почав другий відділ концерту з того, що українською мовою заспівав пісню “Чорні брови, карі очі”, як він сказав, у пам’ять про свого великого колегу, з яким він був багато років знайомий і в 70-ті роки працював у Метрополітен-опері. У 2022 році в переддень 90-річного ювілею президент України Володимир Зеленський посмертно відзначив Анатолія Борисовича відзнакою “Національна легенда України”. Там особлива процедура представлення – у режимі відео кандидатуру Анатолія Борисовича представляв генеральний директор Метрополітен-опери Пітер Гелб, який протягом кількох хвилин розказував про досягнення і здобутки, які Анатолій Борисович мав у світовому оперному мистецтві.
– У 70–80-х роках був такий анекдот: “Что такое Малый театр? Это Большой театр после зарубежных гастролей”. Ми знаємо багато прикладів, коли великі зірки (Нурієв, Годунов, Вишневська, Ростропович) лишалися за кордоном, і в них були дуже успішні кар’єри. Батько був на рівні з найвидатнішими зірками світової опери. Якщо б він залишився за кордоном, у нього було б усе прекрасно. Він не хотів ніколи залишитися?
– Він узагалі не мислив себе поза Україною, поза рідним театром. Він дуже любив театр, дуже любив Україну.
– І Київ полюбив?
– І дуже любив Київ. Різні були можливості й за кордоном, і кілька разів у Москві. Запрошували, чекали. Москва забирала кращих. Звідси забрали Гуляєва, звідси забрали Белу Руденко. Ви це все прекрасно знаєте. Це його ніколи не спокушало.
– І батька показували по радянському телебаченню.
– Це його ніколи не спокушало. До речі, у 1963 році, коли його показали після програми новин по одноканальному телебаченню, він став відомий на весь Союз за три хвилини, поки тривала його пісня. Тоді були ці новорічні вогники, а потім робили нарізочку. Той чи інший номер ставили, як зараз би ми сказали, у прайм-тайм.
– У мене є навіть фотографія за лаштунками Палацу “Україна”. Батько вийшов уже зі сцени, і в мене є фото з ним… У нього був дуже стомлений вигляд, нездоровий, я б сказав. І скоро він пішов із життя. Чому він прожив так мало?
– Він дуже переживав усе, що відбувалося, що відбувалося в театрі. Адже, у принципі, він міг ще багато чого зробити на сцені.
– 67 років було йому, коли він пішов.
– Не дожив два місяці до 67. Він надзвичайно складно переживав розлучення з театром, зі сценою. Відчував себе сповненим сил, мав дуже багато гастролей. Пам’ятаю, ми часто з ним гуляли в Маріїнському парку. І до нього підходили люди. Це був його найбільший біль… Упізнавали його, підходили, віталися. Хтось просив автограф, хтось хотів сфотографуватися. Але вони всі задавали йому одне й те саме питання: “Коли вас можна буде почути в Києві?” А в нього не було відповіді на це питання. Вони хотіли його почути, він хотів для них співати. У нього не було такої можливості.
– Чому?
– Тому що тогочасному керівнику театру це було не потрібно.
– А хто був тогочасний керівник театру?
– Анатолій Юрійович Мокренко.
– У них конфлікт був?
– У них як такого конфлікту і не було, але, вочевидь, була якась заздрість до того, що Анатолій Юрійович співацьку кар’єру закінчив, а Анатолій Борисович продовжував співати і був затребуваний не тільки в Україні, а й далеко за межами. Не знаю, чому так склалося, але це факт. І, на жаль, у той час багато видатних співаків пішли із цієї сцени. Пішов Анатолій Борисович, пішла Гізела Ципола, пішов Анатолій Кочерга, поїхала Вікторія Лук’янець, майже не співала Марія Стеф’юк. Зараз важко про це говорити. Я б не хотів уже вдаватись у деталі через те, що їх обох уже немає в живих. Нічого вже виправити не можна, це все відійшло в історію…
– Це підкосило батька?
– Це, звісно, його підкосило і дуже його хвилювало. Він ніколи не викладав. Він ніколи не займався керівною роботою. Він займався єдиною справою – співав. Він хотів і міг співати. У YouTube є записи буквально за кілька тижнів до того, як він відійшов у вічність. І можна переконатися, що він був у перфектній вокальній формі.
– Що це було? Серцевий напад?
– Це був серцевий напад, який стався в Козині. У нього не було проблем із серцем, тому в нього навіть не було ніяких ліків із собою. Він міг би протриматись якийсь час.
– Ви були поруч тоді?
– Ні, він був сам. Лікар, із яким я потім спілкувався, каже: “Якби в нього був нітрогліцерин, кілька таблеток, він міг би кілька годин протриматися – і ми б тоді, звісно, його б уже в реанімацію. Ми б його врятували”. А так у нього не було нічого… І коли його знайшли, то він навіть не встиг лягти на ліжко. Він на ліжко сів і відкинувся, а ноги були вниз. Ми були в Києві, я повернувся з університету… Ні, були канікули. Звідкись повернувся, удома щось зробив. Мама була на роботі. І пролунав дзвінок. У Козині ще телефону в нас не було… Подзвонив Валерій Лобановський, який був нашим сусідом, сказав: “Приїжджайте, батьку погано”. Хоча вони знайшли його вже мертвим, але щоб ми доїхали і по дорозі не розбилися.
– Лобановський зателефонував.
– Так. Я подзвонив мамі на роботу, а вона вже, напевно, їхала додому й не відповіла на дзвінок. Я вдягнувся, вибіг на вулицю і біля під’їзду її чекав. Як тільки вона під’їхала, я застрибнув у машину, і ми поїхали в Козин. По дорозі до Козина, на повороті на дамбу, тоді завжди чергувала комерційна швидка допомога. Ми біля них зупинилися, попросив їх їхати з нами. Коли ми приїхали в Козин, люди вже стояли на вулиці. Стало зрозуміло, що “швидка” вже не потрібна. Ми зайшли до будинку, знайшли батька. Цього року 29 липня буде 25 років від тої сумної дати.
Один високий керівник просив прилаштувати знайому співачку в оперу. Я кажу: “А я хочу в професійній футбольній команді один раз вийти на поле”. Він так насупився… “Я її прилаштую кудись в естраду”
– У Києві вже є вулиця Анатолія Солов’яненка, є пам’ятник Анатолію Солов’яненку.
– Із вулицею, до речі, дуже цікава історія. Коли почалося перейменування вулиць у рамках декомунізації… Я пам’ятаю, ви тоді ініціювали, як депутат Київради піднімали це питання. Але тоді нам відмовили, посилаючись на те, що має бути одне якесь вшанування людини, а в Києві є пам’ятник Солов’яненку, є меморіальна дошка Солов’яненку.
– На Інститутській.
– На інститутській, да. Уже є два – типу не може бути три чи скільки там вшанувань. Пройшов час – і мені зателефонував зі службового входу по внутрішньому телефону чоловік. Він представився: “Я представник ініціативної групи. Нашу вулицю хочуть перейменувати на назву, яку не підтримують мешканці вулиці. Ми хочемо, щоб ця вулиця носила ім’я Анатолія Солов’яненка. Ми зібрали понад 1 тис. підписів і звернулися із цим до Київради. Але для того, щоб цей процес далі рухався, потрібна згода родини”. Ми з ним зустрілися, він мені це все розказав, я подякував йому. Мені було так щемно, що люди самі вирішили. Я сказав, що єдине, що я прошу, – дати мені час до завтра, бо я маю це питання обговорити з мамою. Я поїхав до мами, ми повечеряли, я їй це все розказав. І вона сказала, що, якщо люди хочуть, це буде найкраща пам’ять. Ім’я буде жити. І навіть ті, хто на цій вулиці оселяться, пройде 20 чи 30 років, не будуть знати, хто такий Анатолій Солов’яненко. Вони зайдуть у “Вікіпедію”, прочитають, послухають. Ми дали згоду. І отак, власне, з’явилася вулиця Анатолія Солов’яненка в Києві.
– Коли ви проходите біля пам’ятника свого батька, які у вас думки?
– Це ж місце не просто пам’ятника. Це місце, де ми жили. Де, власне, я зробив свої перші кроки.
– А квартира лишилася?
– Квартира – ні, уже цю квартиру ми продали. Але протягом багатьох років ми там жили. Я прожив там 22 роки. Я дивлюся на цей під’їзд, на це вікно – і це спогади дитинства, які для кожного з нас дуже щемкі. Бо там пройшли мої, може, найщасливіші роки, коли я ще не знав того, про що мені говорила Ірина Олександрівна Молостова: що мені доведеться пережити і біль втрати, і розлуки, і смерті близької людини. Нічого цього не було. Я жив тоді у світі, який мені посміхався.
– Світ любові.
– Ніс мені щастя і радість щоденно. Хоча я щасливий. Я народився в чудовій родині. Я відбувся у своїй професії. Я зробив кар’єру, про яку мріяв. Я працював з фантастичними людьми. Я працюю з фантастичною трупою. Я мав щастя ставити всі вистави, які хотів. Я провів сотні загальнодержавних і міжнародних культурно-мистецьких заходів. Я в цій країні, напевно, робив усе: від дня бджоляра у Пирогові в часи президентства Віктора Ющенка до відкриття НСК “Олімпійський” і Євро 2012.
– День бджоляра під час Віктора Андрійовича – напевно, це було головне свято України.
– Дуже важливе. Хоча з Віктором Андрійовичем у нас завжди були чудові взаємини. Він був великим шанувальником Анатолія Борисовича. І, будучи головою Національного банку України, під час прощання з Анатолієм Борисовичем, яке було в Київській філармонії, він пообіцяв випустити пам’ятну монету, присвячену батьку. І вже через два з половиною місяці була презентація монети. Він дотримав слова. А під час його президентства батькові посмертно було присвоєно звання Героя України.
– Скільки вам було років, коли ви очолили Київську національну оперу?
– Я прийшов сюди 24 роки тому, 16 травня 2000 року. А в якості головного режисера – з вересня 2011 року. Фактично суміщаючи цю посаду з художнім керівництвом оперної трупи. Оперний театр – це два напрями: опера і балет. У балету є свій керівник, а я відповідаю за оперу. Ну і є, звісно, генеральний директор, який очолює весь театр і займається і фінансовими, і господарськими, й іншими питаннями. А от творчий керівник оперної трупи – з вересня 2011-го.
– Скільки вам було тоді, коли ви очолили?
– 31.
– А як артисти сприйняли цю новину?
– Я ніколи не був великим начальником. У мене дуже прості й дружні стосунки з трупою театру. В той час я вже 11 років працював у театрі. Я не був якийсь парашутист чи інопланетянин. Мене добре знали. Я зробив із цим колективом багато проєктів, багато постановок на той час. Я вже був народним артистом, був лауреатом Шевченківської премії за постановку опери Белліні “Норма”. Мав великий творчий доробок.
– Скільки вистав ви поставили, до речі, на сцені Київської опери?
– На цій сцені, думаю, що 14, може, 15. А кожна вистава – це шматок життя. Кожна вистава пройшла 150–250 разів. Ще 500–600 міжнародних, загальнодержавних заходів, які так само під моєю орудою. Для мене дуже особлива річ, коли президент Італійської Республіки у 2015 році відзначив мене орденом “Зірка Італії” за популяризацію і пропаганду італійської культури. Це дуже важливі віхи моєї біографії, адже Італія – це мекка оперного мистецтва. І визнання цієї країни для мене дуже дороге і цінне, і говорить про те, що я не дарма ходжу по цій сцені.
– Тобто коли ви очолили оперу, інтриг з боку артистів не було?
– Ні. Коли змінюється керівник, то завжди є група людей, які… Як і в політиці. Які при попередньому керівнику шляхом природного відбору відійшли на другий план. І кожен раз, коли керівник міняється, намагаються першими добігти і знайти свою шпарину.
– Підхід.
– Да. На початку було трохи. “А там той-то то сказав”. – “Да? Чесно?” – “Чесно”. – “Ти відповідаєш за це?” – “Відповідаю”. – “Давай зробимо так: завтра у нас буде репетиція, а після репетиції я запрошую тебе і його, і ми цю ситуацію проговоримо”. – “Та ні, ну це ж така делікатна ситуація. Це ж я вам сказав так…” – “Або ми робимо так…”
– “Або забули”.
– “Або забули, але більше із цим до мене не приходь”. І два-три рази буквально я так зробив – і все, більше ніхто до мене із цим не приходив.
– За радянських часів у Київській опері трупа була надвелика, тому що був блат, партійні зв’язки, телефонне право. “Візьміть того, візьміть ту”. – “А куди ж брати? У мене голосів треба стільки – уже і так роздуто”. – “Ні, треба взяти”. Ви із цим стикнулися?
– Стикнувся. І були дуже жорсткі іноді моменти. Були моменти, коли зверталися високі керівники. І я їхав, говорив і пояснював якісь речі.
– Наживали ворогів?
– Намагався цього уникнути. Намагався дипломатично пояснити. Один високий керівник теж із подібним проханням чи дорученням… Він приязно так, бажаючи вирішити питання, почав зі мною розмову, налив мені пів склянки віскі. Я трохи пригубив. Він каже: “У нас так не прийнято”. Довелось, значить, пів склянки випити. Ну, а потім каже: “А що ти любиш? Чим ти цікавишся?” – “Я цікавлюся рибалкою”. А я знав, що він дуже любить футбол. “І футболом”. – “Дуже добре!” Називає кілька дуже відомих прізвищ політиків і бізнесменів. Каже: “Ми в другу і четверту суботу місяця граємо в футбол. Приїжджай, будеш грати в нашій команді”.
– О, то я знаю, хто це був!
– Я кажу: “Але в мене є мрія”. – “Яка?” – “Хочу в професійній команді один раз у своєму житті вийти на поле під час матчу”. Він так насупився… “Ти що, хворий?” Він не “хворий”, а інше слово сказав. Я вже думаю: нащо я цю тему підняв? Потім каже: “Що ти маєш на увазі?” – “Це ж точно так, як соліст в опері”. – “А мікрофон, а фонограма?” Я кажу: “У нас такого не буває. Це ж оперний театр!” – “Да? То це ти мені на моє прохання так відповідаєш? Якщо це справді так, я знімаю своє прохання. Забудь. Хороший ти хлопець. Якщо буде потрібна моя підтримка, допомога – звертайся. Я її прилаштую кудись в естраду”. Налив мені ще пів склянки віскі – я випив.
– І звалився?
– І коли йшов по коридору, я відчув, що піт виступив на чолі.
– І що, влаштував кудись її?
– Він більше цього питання не піднімав. Я більше ніколи про цю співачку не чув. Він більше до мене не звертався. Були інші історії: коли з невідомого номера дзвінок, і людина представляється ім’ям високого державного керівника й озвучує прохання по тій чи іншій людині. Ну я, уже будучи досвідченим – а закінчив університет Шевченка я як слідчий, – кажу: “Звісно, да-да-да”, кладу трубку, набираю приймальню цієї людини і кажу: “Від імені керівника поступило таке і таке доручення. Але, оскільки дзвінок був із закритого номера, я хотів би пересвідчитись”. Проходить година, півтори, дві – передзвонює мені помічниця і каже, що “ніхто до вас ні з яких прохань-питань не звертався”. А ще багато таких було речей: захід проходить чи концерт – немає квитків. Дзвінок: “Це приймальня прем’єр-міністра – нам потрібно 10–20 запрошень”. Я кажу: “Добре, ми випишемо і передамо в приймальню”. – “Ні, ми пришлемо водія, помічника”. Я кажу: “Ні, у нас відпрацьована система – ми передаємо в приймальню”. Дзвоню в приймальню, кажуть: “Ми нічого у вас не просили”. Кілька разів було таке, що люди брали запрошення, а ми потім ловили за руку, що ці запрошення продавали біля центрального входу. Різних шахраїв я теж надивився тут достатньо за своє довге творче життя.
– Ця сцена пам’ятає десятки видатних майстрів. А українські голоси не перевелися?
– Ні. Увесь час я відкриваю нові. Нові дуже цікаві молоді люди приходять. Цього сезону до нас долучився Олександр Нікіфоров, чудовий тенор. Минулого сезону з Одеси до нас перейшов Олег Злакоман. Прекрасний драматичний тенор, досвідчений. Він зараз співає всі провідні партії в нас: Хозе, Калаф, Радамес. Ксенія Бахрітдінова з Харкова. Анастасія Поважна. Це все імена молодих солістів, які будуть окрасою і нашої, і європейської сцени. Якщо взяти старше покоління, то Тарас Штонда, Сергій Магера – гран-прі Монсеррат Кабальє. Десяток міжнародних конкурсів – перші премії і гран-прі скрізь. Людмила Монастирська зараз співає на всіх найуславленіших оперних сценах світу. І там, де поскасовували виступи Анни Нетребко, скрізь запросили замість неї Людмилу Монастирську, включаючи постановку “Турандот” у Метрополітен-опері у 2022 році буквально в перші місяці повномасштабної воєнної агресії. Оксана Крамарева, лауреат конкурсу Пласідо Домінго. У кожному поколінні є солісти, які протягом сезону виступають на найбільших світових оперних сценах.
Чому немає сучасних опер? Можна скільки завгодно робити піар-акцій, роздягатися на сцені, робити рекламу, створювати рейтинги за версією журналу, який читає п’ять людей в онлайн-форматі, але якщо глядачі на це не ходять…
– За весь цей час співака рівня вашого батька ви чули?
– Я не можу бути об’єктивним, даючи цю відповідь. По-друге, мистецтво взагалі річ, яку важко виміряти якимись об’єктивними критеріями. А як ми будемо порівнювати? Довжиною верхньої ноти? Це, звісно ж, питання вподобань. Якщо я вам задам питання, хто більш видатний художник: Пікассо чи ще хтось? Хтось буде любити одне, хтось – інше. Я можу сказати інше: він був абсолютно унікальним співаком, з унікальним тембром, із фантастичною артистичною харизмою. При тому, що в житті він був надзвичайно скромною людиною. Ви його добре пам’ятаєте і його неодноразово бачили за межами сцени.
– Так, дуже скромною.
– Але на сцені він був надзвичайно харизматичною людиною. І те, що він був унікальним співаком, митцем і громадянином, який усе своє життя віддав служінню державі, культурі своєї держави, – це факт.
– Опера – не мертвий жанр?
– Тут відповідь дуже проста. Вона лежить у статистичній звітності продажу квитків у Києві. І не лише в Києві. Наші вистави поза межами України відвідали майже 100 тис. глядачів. Це тільки за минулий рік за межами України. Сьогодні ми, маючи 1304 посадкові місця, продаємо 459 квитків. Це пов’язано з місткістю нашого укриття. Це максимум, який ми можемо приймати. Час від часу наші вистави перериваються сигналом повітряної тривоги. Ми зупиняємо виставу, люди йдуть до укриття, а після відбою тривоги ми продовжуємо показ вистави.
– Є добре відомі всім, хто любить оперу, класичні опери. Але створюють і сучасні, напевно? Є сучасні опери рівня класичних?
– Знову ж таки, я дуже люблю об’єктивні виміри. Щоб говорити про це, ми повинні подивитись на дуже прості показники. Ви людина, яка добре знає і цікавиться оперним мистецтвом. Ви можете мені назвати оперний твір, створений за останні 60 років?
– “Катерина Ізмайлова”?
– Який був би поставлений у 10 хоча б оперних театрах світу.
– Ні.
– Ви відповіли на своє питання. Можна скільки завгодно робити піар-акцій, роздягатися на сцені, одягатися, робити рекламу, створювати рейтинги за версією журналу, який читає п’ять людей в онлайн-форматі, але якщо глядачі на це не ходять…
– Але ж композитори є. Вони не пишуть опери?
– Сучасні композитори настільки ускладнили свою музичну мову, що між ними і глядачем пересічним – прірва. Люди не здатні сприймати цей набір звуків. І виходить, що ці опери, симфонічні, музичні твори виконуються один-два рази для вузького кола поціновувачів або професіоналів, критиків, теоретиків. Для пересічного глядача, який щодня в нашій залі, що найголовніше в музиці? Мелодія. Якщо немає мелодії, то для цього глядача це не музика. От ми виходимо з вами з опери “Кармен” – і в нас у мозку, в наших вухах звучить мелодія “Тореадор”. Ми виходимо з “Ріголетто” – звучить пісенька герцога. Виходимо з “Травіати” – звучить “Застольна”. А коли ми виходимо з виконання сучасного твору, у нас нічого не звучить.
– І нічого не звучить. А класичні опери урізноманітнити намагалися?
– Звісно. І у світі, і я це робив. Я взагалі оперний репертуар класичний поділив би на дві групи. Є одна група вистав, які прив’язані до певної історичної епохи. Наприклад, “Дон Карлос” Верді прив’язаний до епохи інквізиції в Іспанії. А є опери, які про людей, про їхнє життя, про їхні почуття.
– “Травіата”.
– “Травіата”, “Севільський цирульник”. Дуже багато сюжетів, які актуальні поза простором, часом і місцем.
– І там можна експериментувати.
– Дві мої останні режисерські роботи – це опера “Севільський цирульник” Россіні і “Травіата” Джузеппе Верді – йдуть у нас у сучасних версіях. Я вас із приємністю запрошую і хочу, щоб ви теж подивилися. Це про людей, про їхні життя і про їхні почуття, які є актуальними в будь-який час і в будь-якому місці.
– Слонів ви на сцену не виводите?
– Це дуже цікава історія, яка мала місце, до речі, на “Арена ді Верона”. Це описано у книзі видатного італійського співака, тенора Маріо дель Монако. Він співав Радамеса в опері “Аїда”. І кінорежисер, якого запросили здійснити цю постановку, хотів привернути до себе увагу, привнести щось нове в класичне трактування. Сцена “Арена ді Верона” величезна, дозволяє зробити масштаб дійства. І він вирішив вивести на сцену двох слонів. Звісно, що слонів на репетиції не орендували. Це дуже дорого. Їх привезли прямо на прем’єру. Дресирувальники, які їх супроводжували, були вдягнуті у відповідної епохи костюми, стояли поруч із ними. І все йшло в цій масштабній тріумфальній сцені з “Аїди” за планом, за режисерською концепцією, до того моменту, як вступили мідні духові інструменти. Слониці перелякались і, вибачте, наклали на сцену. А після цього – хореографічна балетна сцена. Артисти балету, які про це не знали, вибігли на сцену, зразу ж влетіли, вибачте…
– У накладене?
– У накладене, да. Попадали. І, коротше кажучи, ви розумієте, що відбувалося далі.
– Але стали багатими людьми. Це ж на гроші.
– Але на цьому режисер не зупинився. Він вирішив усе-таки реалізувати задум, але дещо змінивши його. За кілька днів він замінив двох слонів на чотирьох верблюдів. І верблюди в тому ж самому місці, перелякавшись, вилили з себе, вибачте, рідину у величезній кількості. Оскільки сцена має деякий ухил, це все потекло в оркестрову яму. Артисти оркестру, які сиділи близенько, почали з ями вибігати. Було зірвано виставу. Тому недолугі рішення теж мали місце на різних сценах світу.
– Але пам’ять яка залишилася!
– Пам’ять залишилася, да.
– Яка ваша найулюбленіша опера?
– Мій педагог Валерій Петрович Пацунов колись сказав, що “твоя найулюбленіша постановка – це завжди твоя крайня постановка, бо ти в неї вкладаєш усе, що вмієш і можеш”. Моя крайня постановка на цій сцені – опера “Травіата”. Я над нею почав працювати разом зі сценографом Андрієм Злобіним і художником по костюмах Анною Іпатьєвою. Ми шукали позапросторове і водночас сучасне вирішення класичної історії двох геніїв: Дюма і Верді. Ми запланували прем’єру на квітень 2022 року. Я вже на початку березня мав почати репетиції. Але сталося так, як сталося. Звісно, ні про які репетиції, прем’єри мови бути не могло. Але 21 травня 2022 року ми відновили роботу театру й поступово почали повертатися до постановочної роботи. Звісно що, були проблеми з грошима дуже серйозні, оскільки театр фінансується державою тільки на оплату праці. Це багато, але це тільки одна стаття витрат. Усе решта, починаючи від енергоресурсів, освітлення, води й туалетного паперу і закінчуючи новими постановками, – це те, що ми заробляємо самі. І ми почали акумулювати кошти, щоб закінчити виготовлення декорацій, костюмів. Квитки в нас у гривні, а матеріали, більша частина – імпортні. Курс зріс, ціни зросли, витрати наші на постановку так само зросли. А в нас постановка дуже дорога, бо 100 артистів, солістів, артистів хору, артистів балету на сцені.
– Костюми.
– У драматичному театрі може бути вистава, де три, чотири, п’ять людей задіяні. У нас задіяна сотня. А ще кілька актів, коли перевдягання і таке інше.
– І які костюми: яскраві, красиві!
– Це великі кошти. І, чесно кажучи, я думав, що ми це перенесемо на весну 2023 року. Але у вересні Петро Якович Чуприна, генеральний директор, мені каже: “Анатолію Анатолійовичу, ну що ми відкладаємо? Давайте випускати прем’єру”. І він мене умовив. Я на початку жовтня починаю репетицію. Тиждень ми попрацювали, і 10 жовтня 2022 року – прильоти. Приліт на перехрестя Володимирської і бульвару Шевченка, у парк Шевченка, по “Тауверу”. Люди сидять у метро, наші артисти не можуть доїхати на репетицію… От у таких умовах я випускав прем’єру “Травіати”. І за кілька днів до прем’єри була генеральна репетиція. Ми вирішили запросити представників ЗМІ на генеральну репетицію. Розпочалася репетиція, пройшло хвилин 15, відлунала знаменита “Застольна” – і лунає сигнал тривоги. Ми всіх журналістів, критиків, представників ЗМІ запрошуємо в укриття. Я йду до свого кабінету, якісь організаційні питання вирішую. Приходить до мене прессекретар хвилин через 20 і каже: “Анатолію Анатолійовичу, вони зараз розійдуться. Треба йти і з ними спілкуватися, щось їм говорити, розважати”. Я спускаюсь в укриття, розказую про постановку, про театри… І в нас зав’язується розмова. А тривога довга. І одна журналістка мене питає: “Ви осучаснили цей твір, осучаснили декорації, костюми, перенесли його в часі й просторі. Ви не думали змінити фінал вистави, щоб героїня залишилась живою?” Я кажу: “Я можу собі дозволити багато чого, але не можу собі дозволити змінити те, що створили два генії – Дюма і Верді”. Потім був відбій тривоги – ми продовжили. Закінчилася репетиція. День прем’єри. Заповнена зала на 459 місць, які ми можемо приймати. За сім хвилин до фіналу, до смерті головної героїні, лунає сигнал повітряної тривоги. Тут був і міністр тогочасний, і кілька ще представників влади. І вони по своїх каналах отримали інформацію, що тривога буде довгою і що загроза є реальною. Мені кажуть, що треба закінчувати. Ну, і на цьому вистава закінчилася, люди розійшлися, артисти розійшлися. І через день після цього мені прессекретар приносить публікацію в італійській газеті La Reppublica, що вперше за десятки тисяч показів опери “Травіата” героїня в Україні вижила. Я згадав розмову, яка за два дні до того була в укритті й це питання журналістки. Така історія була.
– Найкращий на сьогодні оперний театр світу за трупою?
– Престижні оперні театри не мають стаціонарної трупи. Вони мають можливості запрошувати будь-кого. І, звісно що, найвидатніші оперні співаки є фрилансерами, які працюють з усіма театрами.
У мене 23 лютого була вистава “Наталка Полтавка”. Я чесно кажу, що не вірив, що це може відбутися… Я був переконаний, що буде, як Карибська криза, коли нагніталася ситуація, підвищувалися політичні ставки. Наступного ранку я не чув вибухів. Коли прокинувся, було пів на восьму. Я взяв телефон і побачив півтора десятка дзвінків і три десятки смс про те, що почалося
– Які театри можуть запросити найкращих?
– Найкращих може запросити той театр, який має найбільший бюджет. Найбільший бюджет на сьогодні має нью-йоркська Метрополітен-опера. Їх бюджет – приблизно $320 млн на рік. Це театр, який не має бюджетної підтримки, а фінансується з меценатських, спонсорських коштів. Ну і, звісно, від доходів, від власної діяльності. Але це пов’язано не з тим, що там прям такі шанувальники оперного мистецтва.
– Податки списують.
– Це пов’язано з тим, що такі благодійні речі дають дуже великі податкові пільги. Не було такого міністра, з яким би я не піднімав питання закону про спонсорство та меценатство. Але все це на рівні податкової і Мінфіну потім зависає. Пишеться доповідна записка, що це буде шпариною для відмивання коштів, – і на цьому всьому ставиться крапка.
– Кращий оперний театр за ознаками зовнішнього вигляду, внутрішнього який у світі?
– Стан інтер’єру, стан театру нашого зараз набагато краще, ніж Віденської опери чи театру “Ла Скала”.
– А Одеса?
– Одеський театр дуже гарно зараз зроблений. У ньому 15 років тому була серйозна реконструкція, були вкладені великі кошти. Одеська опера, Львівська опера в дуже гарному стані зараз. У нас так само. Зараз ми з вами наживо бачимо в режимі реального часу, в якому стані знаходиться це приміщення.
– У цьому приміщенні були дві події. По-перше, саме тут убили Столипіна в 1911 році. Де сидів Столипін?
– Столипін сидів отам, де зараз скло. Це зараз у нас ложа освітлювачів. А там сидів государ, а там усі, хто приїхали з ним. А Богров, який у нього стріляв, сидів отут, у першому ряду, на цьому кутовому стільці. Під час вистави “Казка про царя Салтана” в антракті до Столипіна підійшов шеф протоколу царя і сказав, що було б гарно, якби Столипін підійшов до оркестрової ями і від імені государя привітав артистів оркестру.
– Це навмисно було зроблено?
– Важко про це говорити. Можу сказати, що місце, на якому сидів Богров, – це місце царської охранки. Яким чином він отримав це місце? Фактично по цьому проходу, підійшовши до оркестру, слідуючи настановам шефа протоколу, Столипін фактично був виведений впритул на вбивцю. Богров стріляв з відстані пів метра. Шансів врятуватися не було.
– Фантастика!
– Богров був заарештований, до вечора відбувся суд. І вночі він був розстріляний на Лисій горі. Столипін ще кілька днів мучився в лікарні, а Богров був розстріляний одразу. Тобто сліди були заметені.
– Велика політика.
– Невідомо, якою була б світова історія, якби цієї події не відбулося.
– Да. І я знаю, що під час Другої світової війни сюди влучила бомба.
– Бомба влучила в купол театру, пробила купол, упала в оркестрову яму, але не розірвалася. І, власне, це врятувало театр.
– Купол робили новий?
– Реставрували. Дуже цікава ще одна історія. Є закони акустики: чим твердіші матеріали, тим краще відбивається звук. М’які матеріали звук поглинають. Архітектор Шретер, який будував цей театр, не дожив два тижні до відкриття. Коли вже був збудований театр, потрібно було вирішити, які стільці будуть встановлені. І він проводив, зараз би ми сказали, тендер. Чотири мануфактури запропонували продукцію. Він піднявся отуди наверх, на третій ярус. І звідти в порожній зал скинув чотири стільці. Один стілець не розбився. І в цієї мануфактури були закуплені стільці. Кілька цих стільців ще є в цій залі. Вони відреставровані, і кілька з них ще є тут.
– Скільки їм років?
– 1901 року відкрився цей театр.
– 123 роки!
– А стілець, до речі, на якому сидів Богров, був вилучений. І я знаю, що він зберігався десь в Київському апеляційному суді.
– Я коли розпитував вас про найкращі оперні трупи… Большой театр у Москві – він як сьогодні? За радянських часів це був провідний театр, напевно. Один з найкращих у світі.
– З приходом і монументалізацією Валерія Гергієва центр змістився в Маріїнський театр. Гергієв мав велику підтримку.
– Путіна особисто.
– І мав, і має. Вкладені величезні кошти. Але, звісно, театр – це не просто будівля. Сьогодні туди не приїздять дуже багато видатних співаків, режисерів, диригентів. Тому, звісно, що рівень упав.
– Ви розповідали про діда, донецького шахтаря. Родичі в Донецьку у вас залишилися?
– Близьких родичів уже немає. Уже під час окупації Донецька померла батькова сестра.
– Вона там була?
– Вона була там. Неля Борисівна. І ми, на жаль, не мали навіть можливості з нею попрощатися, кошти передати на поховання. Це тяжкий дуже епізод. І я навіть не уявляю, що відчував би батько, якби він дожив до цього моменту, коли він не міг би попрощатись зі своєю єдиною рідною сестрою.
– Донецький оперний театр досі імені вашого батька?
– Наскільки мені відомо, так.
– Він працює сьогодні?
– Я навіть не знаю. Я бачив, колись матеріали в ЗМІ, що приїхала Нетребко разом із Царьовим, якісь передавала гроші. З прапором [терористичного угруповання] “ДНР” вони фотографувалися. Після цього її внесли до бази “Миротворця”. А що далі відбувається, мені важко сказати.
– 24 лютого 2022 року. Перший день війни. Що ви відчули тоді?
– У мене 23 лютого була вистава “Наталка Полтавка”. Я чесно кажу, що не вірив, що це може відбутися. І навіть колеги підходили, мене питали, що буде, як. Я абсолютно був переконаний, що це буде, як Карибська криза. Коли нагніталася ситуація, підвищувалися політичні ставки. Але про те, що в наш час може бути те, що відбулося, – я в це абсолютно не вірив. Я повернувся після вистави. Наступного дня були в мене, звісно, заплановані репетиції, підготовка до наступних вистав. Я вранці не чув вибухів. Я дуже чутливий до світла, тому в мене блекаут у спальні. Темно. Я коли прокидаюся, не завжди знаю, котра година. Я взяв телефон, щоб подивитися час. А це було пів на восьму. Я взяв телефон і побачив півтора десятка дзвінків і три десятки смс про те, що почалося. Я зайшов на новинні сайти… Розбудив родину. Єдине, що подумав, – мама в селі, треба їхати до неї. Бо якщо зараз поцілять по мостах…
– У Козині мама, да?
– Да. Я рибалка, у мене є рибальський гумовий човен… Уже думав, як перевезти за два рази туди-сюди… Коротше кажучи, життя повністю перевернулося і розвернулося в діаметрально протилежному напрямку.
– Розпач був?
– Знаєте, ні. Була концентрація, що потрібно зараз діяти, треба зібратися.
– Відповідальність.
– Треба поїхати, треба то, то, то зробити. У нас є групи внутрішньотеатральні. Звісно, що ми написали туди повідомлення, що вся робота скасовується, думайте про себе, про безпеку свою і своїх родин. Перші ці дні були дуже важкими, але у квітні, коли наші звільнили і вигнали…
– Хотів сказати “коли німців погнали”. Коли росіян погнали.
– Коли росіян погнали від Києва, від Бучі, від Ірпеня, ми побачили всі жахливі кадри, що там залишилося. Але з’явилася надія на відновлення роботи.
– І коли відновили?
– Я у квітні приїхав до театру. І з кабінету провів Zoom з трупою. Усі бачили, що я знаходжуся тут, що я в себе в кабінеті. І ми прийняли рішення відновлювати роботу. Я запропонував, щоб це було 21 травня. Нам трошки часу треба було, щоб люди приїхали, бо багато хто був хто по Україні, хто взагалі за межами України. Треба було зібрати людей. 21 травня відзначався в Україні День Європи. Україна визначилася вже остаточно зі своїм європейським вектором розвитку, з європейським вибором. Було символічно.
– І яку виставу ви дали?
– 21 травня ми відкрилися європейською класикою – “Севільським цирульником”, а наступного дня йшла українська вистава “Наталка Полтавка”, яка, власне, і була нашою останньою до повномасштабного вторгнення. Я дуже хвилювався, чи будуть у залі люди. Ми з Петром Яковичем погодили документально кількість людей, яких ми можемо приймати. Ми прийняли рішення, що працюватимемо в суботу-неділю, 21–22 травня, і через тиждень, 28–29-го. Робимо тільки онлайн-продаж, без відкриття кас. Дали інформацію тільки на наші ресурси: на сайт, на Facebook, Instagram. Усе. Протягом перших двох чи трьох днів ми були повністю продані. Я тоді вирішив, що під час антрактів буду ходити в зал і питати людей, чому вони прийшли в театр.
– Цікаво.
– Перший місяць я так робив. Я думаю, що три-чотири десятки людей я опитав.
– Сказали, що повернення театру – це повернення життя до війни?
– Саме це. Вони говорили, що це можливість принаймні на кілька днів повернутись в атмосферу мирного життя, до якого ми звикли, якого ми прагнемо, яким ми хочемо жити. І в цьому, напевно, найвище наше призначення і наша місія.
До відкриття Суецького каналу Джузеппе Верді було замовлено оперу “Аїда”, потім була дуже масштабна постановка на березі каналу. У часи Віктора Ющенка тодішній губернатор Одеської області Іван Плачков захотів зробити таке дійство в Ізмаїлі, де історично мали б відбуватися події опери “Запорожець за Дунаєм”. З плотами, з рухом по Дунаю… Це перші числа вересня. Спека страшенна. Призначили на 14.00. Десь під 16.00 приїжджає Віктор Андрійович, починаємо. Я вже трохи розслабився, і тут підходить до мене керівник протоколу: “На скільки розраховано це дійство?” – “У межах двох годин”. – “Не годиться, бо у Віктора Андрійовича завтра вранці важлива зустріч у Києві. За 45 хвилин він має звідси виїхати”. Підходжу до диригента: “З №6 переходимо на №37”. – “Як?!” – “От просто переходимо…” О 16.44 закінчили виставу. Віктор Андрійович підійшов: “Я багато разів бачив “Запорожець за Дунаєм”, але такої динамічної версії ще не бачив”
– Ми знаємо, звичайно, потужну італійську класичну школу оперну. Але є і потужна російська оперна школа. Я пам’ятаю, коли я був малим, у цій залі я слухав і “Князь Ігор”, і “Хованщина”, і “Євгеній Онєгін”. “Борис Годунов”. Після початку повномасштабної агресії Росії є ще хоч одна російська опера?
– Ні опери, ні балету. Це принципова позиція моя й усього колективу. Це для нас неможливо. Я думаю, що всі здравомислячі люди нас у цьому добре зрозуміють.
– Імперська історія.
– Їх зараз мобілізували. Їх вдягли у форму російського солдата, і вони зараз захищають російський культурний фронт.
– З буквою Z на грудях.
– Вони всі по волі чи не по волі… Хто з них які сповідував думки за життя, але зараз їх всіх мобілізували на російський культурний фронт.
– З дитинства я пам’ятаю, що українські оперні вистави йшли українською мовою. “Милана”. Російські йшли російською мовою. Італійські, здається мені, йшли українською мовою.
– Українською, так. Ми повернулися до загальносвітової практики.
– Сьогодні як?
– Усі вистави, як і в найавторитетніших театрах світу, у нас виконуються мовою оригіналу. Якщо це італійська опера – італійською, французька – французькою, німецька – німецькою. Але в нас є над сценою – тут зараз не видно, але у нас є табло, на якому все, що співається, титровано українською мовою. І глядачі мають можливість це читати.
– Є суфлерська будка?
– Так, суфлерська будка є, вона тут знаходиться. На оперні вистави лючок відкривається, сюди ставиться ракушка.
– І там суфлер?
– І там сидить суфлер, да. На балетні вистави накривається, як ви зараз бачите. У балеті суфлер не потрібен.
– Завдяки батьку вас із дитинства оточували видатні люди. Та й сьогодні це продовжується. Може, не в таких масштабах, тому що масштаби вже не такі, на жаль. Кого ви можете згадати з таких людей, які пройшли крізь ваше життя?
– Якщо говорити про італійців, наприклад, Джина Лолобриджида. Я бачив Робертіно Лоретті, хоча він вже був не Робертіно, а Роберто. Я бачив у нас вдома Мусліма Магомаєва. Це фантастичні особистості. Уже пізніше мені пощастило зустрічатися, спілкуватися з такими митцями, як Пласідо Домінго, наприклад. Ми мали з ним неодноразові зустрічі. Тому в мене щасливе життя в цьому плані. Я спілкувався, як ми зараз із вами спілкуємося, із цими людьми. Людина – така ж людина, як ти. Дві руки, дві ноги, два ока, ніс, рот, два вуха. А ти розумієш, що це Пласідо Домінго, якого знають десятки мільйонів людей по всьому світу. До речі, коли він приїхав, вирішив заспівати “Чорні брови, карі очі”, мені організатор гастролей подзвонив: “Анатолію, він просить коуча по вимові. Чи міг би ти під’їхати, 30–40 хвилин позайматися з Пласедо Домінго?” Дати урок фактично української вокальної мови. Я був абсолютно вражений, наскільки вухо в нього сприймає. Ви на YouTube можете цей запис послухати… Це не те що він учив цю пісню якийсь час. Це він учора приїхав, сьогодні вивчив пісню, мелодію, ми з ним 30 хвилин попрацювали – він вийшов на сцену Палацу “Україна” і співав українською мовою.
– Ми з друзями колись пішли на концерт Монсеррат Кабальє. Одного із друзів, який не був поціновувачем опери, я спитав: “Ну як тобі Монсеррат Кабальє?” Він сказав: “Ну що сказати? Слух є” (сміються). Так і в Домінго: слух є.
– Да. І багато чого, крім слуху.
– Ви були головним режисером сотень масштабних заходів. Найбільш яскраві які?
– НСК “Олімпійський” ми відкривали… Було 5 тис. волонтерів, треба було робити з ними фігури, які змінювалися на полі. Репетиції я проводив на стадіоні “Спартак”. Це ж не професійні артисти – це аматори. Я вже на третій день думаю: нащо я на це погодився, що мені не вистачало в моєму житті? Зараз щось не вийде – це буде хрест на моїй кар’єрі. І це для мене був внутрішній виклик. А ще одного разу була дуже цікава в мене історія. Покійний – царство небесне – Сан Санич Омельченко започаткував День столиці. День Києва був, а він започаткував День столиці. І це свято було призначено на 25 вересня. Це я назавжди запам’ятаю, бо це день народження Анатолія Борисовича. І святкування на Майдані Незалежності мало складатися з трьох частин. Перша частина: народні й художні колективи київські. Друга частина – академічна оперна частина із симфонічним оркестром. А третя частина – уже естрадна. У другій частині – симфонічний оркестр. А є охоронні норми, є температура, нижче якої симфонічний оркестр на вулиці не виступає. Є показники вологості, бо дерев’яні інструменти, і температура, бо духові – це ж дихання. Мені здається, що це 12 °C. А погода вже мінлива. Репетиція перед початком заходу пройшла, збирається саундчек. У цей момент один з артистів оркестру піднімає голову на башту над Будинком профспілок, де табло…
– І дивиться на температуру.
– А там температура 10 °C. Він встає і всім оголошує, що температура 10 °C і вони грати не зобов’язані. Оркестр збирається, складає інструменти і йде зі сцени. Стоять солісти, дивляться на це широко розкритими очима… Інститутська була ще тоді проїзною вулицею – сідають у два автобуси припарковані з музичними інструментами. І в цей момент, коли автобуси починають рухатися по Інститутській, мені дзвонить помічник Олександра Олександровича, каже, що 10-хвилинна готовність, “ми з Олександром Олександровичем виходимо з мерії на Майдан Незалежності відкривати захід”. А в мене немає оркестру. Я розвертаюся і йду, спускаюся в підземний перехід під Майданом і по цьому переходу йду світ за очі. Чую музику. Якийсь ансамбль грає українську народну музику. Вони грають на шляпу, як називається. Я їм кажу: “Українські пісні знаєте?” – “Знаємо”. – “Які?” – “Та будь-які. Ми професійні”.
– Так і стають популярними.
– Да. Я кажу: “Пішли зі мною”. – “Куди?” – “Наверх, на сцену”. – “На яку сцену?! Ха-ха”. Я кажу: “Швидко збирайтеся, будете грати концерт з нагоди Дня столиці”. – “А скільки ви платите?” – “Скільки ви хочете?” – “1 тис. грн”. – “Даю вам 2 тис., тільки пішли швидко”. Дістаю 1 тис. грн, віддаю їм: “Решту віддам після концерту”. Вони швидко зібралися, піднімаються наверх, стоять п’ять моїх солістів: Ольга Нагорна, Андрій Романенко, Володимир Гришко, Марія Стеф’юк і Роман Майборода. 2005 рік.
– Поважні люди.
– Вони дивляться на це такими очима. Я кажу: “Друзі, форс-мажор”. Підходить Сан Санич, Роману Георгійовичу Майбороді кажу: “Іи співаєте “Рідна мати моя”. Я бачу, що підходить Сан Санич…
– А людей повно?
– Людей – повний Майдан. Я даю відмашку, починаємо концерт, “Рідна мати моя”, підходить Олександр Олександрович, кілька заступників, один з них, який відповідав за культуру, на мене дивиться такими очима: був же узгоджений сценарій, програма… Сан Санич каже: “О, це моя улюблена пісня. Спасибі, як класно! А яка далі програма?” – “Будуть “Дивлюся на небо”, “Місяць на небі”, “Їхав козак за Дунай”. Каже: “Так це ж зовсім інша справа”, – повертається до цього заступника. – “Я ж тобі казав: не потрібна опера для людей на Майдані. Треба українські пісні”. Він каже: “Та ми ж оце, Сан Саничу, подумали з Анатолієм, вирішили переробити програму”. – “Ну і молодці, хлопці”. Потім – ще одна історія. Ви знаєте, що до відкриття Суецького каналу було написано оперу “Аїда”.
– До відкриття? Не знав.
– Так, до відкриття Суецького каналу Джузеппе Верді було замовлено оперу “Аїда”. І потім була дуже масштабна постановка в Єгипті на березі Суецького каналу. У часи Віктора Ющенка тодішній губернатор Одеської області Іван Плачков, який перед тим очолював “Київенерго”, потім був міністром енергетики України, захотів зробити таке дійство в Ізмаїлі, де історично мали б відбуватися події опери “Запорожець за Дунаєм”. З плотами, з рухом по Дунаю… Я роблю цей захід… Це перші числа вересня. Спека страшенна. Призначили на 14.00. Усі на 13.00 прийшли, пройшли рамки металошукачів…
– А Віктор Андрійович сам.
– Безпека… Віктор Андрійович в Одеській області. Усе пройшли, загримувалися, вдягнулися в костюми, значить, шапки, шаровари – усе. З 13.15 у нас перша готовність. 14.00, час початку, всі уже стікають потом. Люди зібралися.
– А Віктора Андрійовича немає.
– Немає. 14.15 – немає. 14.30 – немає. 15.00 – немає. Десь під 16.00 приїжджає Віктор Андрійович, починаємо захід. Іде вистава. Я вже трохи розслабився, видохнув. Підходить до мене керівник протоколу і каже: “На скільки розраховано це дійство?” Я кажу: “У межах двох годин”. – “Не годиться, бо у Віктора Андрійовича завтра вранці важлива зустріч у Києві”. А в Ізмаїлі не освітлюється злітно-посадкова смуга. О 17.00 має літак вилетіти. Треба закінчити о 16.45. Кажу: “Це ж опера… Якби це був концерт, скоротили б, щоб по одній пісні”… Він каже: “Є державне завдання: за 45 хвилин глава держави має звідси виїхати”. Що робити? “Запорожець за Дунаєм” – там є номери музичні, є діалоги, далі музичні номери. Підходжу до диригента: “З №6 переходимо на №37”. – “Як?!” – “От просто переходимо…”
– “І не питайте”.
– Да. “Розмови будуть потім”. О 16.44 закінчили виставу. Віктор Андрійович підійшов, подякував: “У вас така змістовна, скомпонована версія цікава. Я багато разів бачив “Запорожець за Дунаєм”, але такої динамічної версії ще не бачив”. Ну, привітав, поїхав. Отакі були ситуації.
– Ви бачили багато провідних українських політиків, президентів. Хто найкращий український президент був за ці часи?
– У кожного щось було. Можу відверто сказати, що до культури з великою повагою ставився Леонід Кучма. Він бував у театрі, підтримував театр. При ньому театр здобув статус національного. Узагалі з’явився формат національних закладів культури. Було проведено реконструкцію в Будинку національних художніх колективів. Неодноразово підвищувалися зарплати. Я розумію, що не можна порівнювати мирний час, коли в державі все розвивалося і піднімалося, з нинішньою ситуацією. Нам зараз гріх скаржитися на державу… Я вважаю, ми отримуємо максимально можливу підтримку від держави. Просто був тоді час інший і можливості були інші. І Віктор Андрійович у театрі бував багато разів, і Петро Олексійович, і Володимир Олександрович бував у мирний час. Володимиру Олександровичу випав такий час: то COVID-19, то війна… Звісно, що зараз не до опери. Але він неодноразово бував у театрі й до того, як став президентом, і під час уже президентської каденції.
У березні 2022-го італійська агенція пропонувала мені поставити російські опери “Царева наречена” Римського-Корсакова і “Євгеній Онєгін” Чайковського. У цей момент уявив, що я згодився і приходжу в театр – і як мені дивитися людям в очі? Я ставлю там виставу, а люди сидять під обстрілами, під бомбардуваннями… Я сказав: “Ні”
– А Віктор Федорович в оперу ходив?
– Ні, на оперу не ходив.
– Я зараз згадав, що ви ж училися вокалу, у вас є голос.
– Був.
– (Сміється). Мені захотілося запропонувати вам щось заспівати на цій сцені.
– Ні, ця історія для мене закінчилася більше 20 років тому. Я сім років професійно займався співом, але після того, як я 20 років не займаюся цим, то звісно, що мені показати немає чого.
– Ви теж тенор?
– Ні, баритон. Але нічого від того, що я міг, уже не залишилося. Я це об’єктивно розумію. Так само з фортепіано. Коли займався, деякі твори не першої складності, але грав. І потім пройшло років 15, в одній компанії ми так добре повечеряли, і заклалися з одним колегою, що я зіграю один твір. На пляшку хорошого коньяку. Я сів за фортепіано, ноти поставив, і зрозумів, що тут я граю, а тут – ні. Я просидів хвилини півтори…
– І пішли за пляшкою.
– Потім встав і пішов у магазин, приніс пляшку, подякував і сказав, що отримав урок на все життя.
– А ви не шкодуєте, що не реалізували себе як вокаліста?
– Ні, не шкодую. Я взагалі в житті мало про що шкодую. Я фаталіст до певної міри. І я вважаю, що все складається так, як має бути. І хто має згоріти, той не втопиться. Я реалізувався у своїй професії, знайшов своє місце в мистецтві. Через 24 роки можу стверджувати, що до певної міри відбувся у своїй професії, маю певний доробок, визнання, авторитет. І тому я вдячний долі й людям, які поруч зі мною були, які в певний час подали мені руку дружби. Я це пам’ятаю, дуже ціную. Був такий чудовий міністр Юрій Петрович Богуцький.
– Да. Прекрасна людина.
– Уся галузь з величезною повагою і вдячністю його згадує. Старт моєї режисерської кар’єри почався якраз із того, що він мені дав можливість.
– Батько, якщо був би живий, вами б сьогодні пишався?
– Мені хотілося б у це вірити. Для мене його слово, авторитет надзвичайно дорогого вартують. Іноді буває складна ситуація, коли не знаю, яке прийняти рішення. І в такі моменти, як правило, він приходить до мене уві сні й дає мені пораду. Я завжди цим порадам слідував. Я вам наведу приклад. 2022 рік, березень. У Facebook мене знаходить італійська агентка, яка займається оперними солістами, диригентами, режисерами, і пропонує співпрацю. Почався кенселінг росіян. Дві постановки летять в Іспанії і у Франції, вона мені пропонує підписати з її агенцією контракт на представництво моїх інтересів у Європі. Я кажу: “Контракт – це добре, а яка реальна робота?” Вона каже: “Я подивилася на YouTube ваші постановки, мені подобається все, що ви робите. Я готова вам зразу запропонувати дві постановки”. І називає російські опери “Царева наречена” Римського-Корсакова і “Євгеній Онєгін” Чайковського. Я, звичайно, миттєво кажу, що я дуже вдячний, але це…
– Неможливо.
– “Запропонуйте мені італійський, якийсь французький…” Німецькою я ніколи не ставив, але якби була така ситуація, я б підготувався. Вона каже: “Ні, для цього в нас є свої. Ви ж слов’яни, це ваша культура. Ми готові вам запропонувати ці твори і готові вас вести. За кілька років ми вас виведемо на рівень провідних європейських сцен”. Насправді потужна агенція. Але я в цей момент уявив, що я згодився і приходжу в театр – і як мені дивитися людям в очі? Я ставлю там виставу, а люди сидять під обстрілами, під бомбардуваннями. Я сказав: “Ні”. Вона три чи чотири рази ще мені e-mail направляла, але для мене це було принципово.
– І батько вами пишався б.
– Я сподіваюся.
