Чи могли щось вдіяти українці в Росії, щоб спинити Путіна? Розповідь Валерія Семененка
Валерій Семененко – багаторічний поборник української культури в Росії, відомий діяч української діаспори в Москві. Він був співголовою Об’єднання українців Росії (2005-2012) та членом ради директорів Світового конгресу Українців (до 2021).
84-річний чоловік був змушений виїхати з Росії до Вірменії під час повномасштабної війни, аби уникнути переслідувань. Це – вже друга його еміграція.
Про те, як розпочалася для нього повномасштабна російсько-українська війна, чи могли щось вдіяти українці в Росії, щоб спинити Путіна, та про свої надії на перемогу України – Валерій Семененко розповів в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода.
– Понад двадцять років життя на теренах Росії віддано українській ідеї. Радіо Свобода не раз розповідало і про вашу діяльність, і про переслідування, зокрема про ситуацію з закриттям української бібліотеки в Москві. І – виїзд?
– Так, я розпочав свою діяльність 1989 року. Тоді в Москві ми створили Об’єднання українців Москви, я був головою об’єднання. Потім нам треба було перереєструвати організацію – і нам не дозволили називатися «Об’єднання українців Москви». Ми створили «Організацію українці в Москві», щоб абревіатура збереглася. Я був головою до 2005 року, коли на Конгресі українців Росії мене обрали співголово Об’єднання українців Росії. Був на цій посаді до 2012 року, поки Верховний Суд не закрив об’єднання. 2015-го року я виїхав з Росії, прожив за кордоном близько двох років…
– Тобто, це не перший ваш виїзд?
Дуже багато наїхало й автозаків, багато поліції. І почали людей кидати в автозаки
– Так, це вже другий виїзд, друга еміграція.
– Розкажіть, як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, де ви були, як дізналися?
– Я був у Москві. Як по голові вдарила мене ця звістка – повномасштабна війна. Я тут же сів у машину, доїхав до метро й поїхав у центр. Там почали збиратися люди на антивоєнний мітинг. Кілька тисяч. Це було просто в самому центрі, біля пам’ятника Пушкіну. Але дуже багато наїхало й автозаків, багато поліції. І почали людей кидати в автозаки.
– Це були тільки українці?
– Ні, українців якраз була меншість. Навіть я не наважився підняти там український прапор, інакше мене тут же вкинули б в автозак. Ні-ні, це були далеко не українці. Це були москвичі, росіяни, які не сприйняли цю війну.
Поліції, мабуть, було більше, ніж нас. Учасників не займали, але стояли до нас майже впритул
Люди вигукували гасла: «Нет войне!». Тут же налітали «омоновці», хапали – молодь в основному. Мене не чіпали, бо я постарше, так би мовити. Вони влаштували такий «прес»: солдати йшли плечем до плеча й усіх видавлювали з переходу. Я все ж прорвався через цей «поршень», оглянув площу… Тривало це кілька годин. Зачистка була капітальна, але я цілий і неушкоджений поїхав додому.
– Як далі розвивалися події?
– 9 березня ми традиційно ходимо до пам’ятника Шевченкові. Що ж робити? Все-таки я зателефонував багатьом, кажу: «Я йду!». Прийшли, небагато – але прийшли. Поліції, мабуть, було більше, ніж нас. Учасників не займали, але стояли до нас майже впритул. А я ще увімкнув головно радіо, якраз тоді розпочав працювати «єдиний марафон» в Україні. Мене примусили вимкнути. Ми поклали квіти, зробили фото, постояли й розійшлися. Це вже були суто українці, це була діаспора.
А десь наприкінці березня я почав замислюватися: що ж робити? На третій день після початку війни моя донька з родиною виїхали до Вірменії, бо побоювалася репресій. Донька волонтерила звідти. І саме вона наштовхнула мене на думку. Каже: «Татусю, а ти можеш організувати людей, аби вони перевозили тих, хто тікає із зони бойових дій, із тимчасово окупованих територій?». Ідеться про людей, які через Росію хотіли б потрапити за кордон. І тоді утворився цілий волонтерський рух «Поможем уехать».
– І ви до нього долучилися?
Ми активно перевозили людей, які тікали від війни: з-під Харківщини, Луганщини, Рубіжного, з Маріуполя
– Я зі своїх українців організував групу людей, які мали водійські посвідчення, і кажу: «Давайте будемо вивозити й довозити до країн Балтії». Перший рейс, таке незнайоме діло, ми взялися удвох з товаришем. Ми поїхали під Воронеж, там була ціла сім’я з-під Харкова – втекли, у них убило дочку. Забрали цю родину. Ми проїхали Москва-Воронеж, потім з Воронежа через Мордовію, через Нижній Новгород, де ще забрали людей, – і просто на Балтію. Іван-город. Нас за три кілометри не пустили далі, так що всі наші люди поїхали далі машруткою. І вони вибралися. Досі пишуть мені.
Так з’явилася наша група. Нас, водіїв, чоловік п’ятнадцять було. Донька організувала збір коштів. Гроші нам давали на оренду машин і бензин, все. Так ми їздили – безкоштовно. З пів року, а то й більше, ми активно перевозили людей, які тікали від війни: з-під Харківщини, Луганщини, Рубіжного, з Маріуполя.
Пам’ятаю, виїздило три жінки. Одній – 85 років, її дочці – 64 роки, внучці – десь під сорок. І вона везла, тримала за пазухою сіамську кішку. Три жінки й кішка. Вони тікали з Маріуполя, пройшли фільтрацію, пройшли кілька таборів, опинилися в Рязані.
– Що зупинило вашу волонтерську роботу?
– Перервалася наша робота, коли оголосили мобілізацію. Я телефоную: Андрію, треба їхати під Бєлгород». А він: «Я в Румунії». Коли оголосили мобілізацію. Частина водіїв розбіглася.
Йому сім з половиною років дали. А він заспівав «Червону калину»
Далі – після розгрому російської опозиції до нас долучився Михайло Кригер. Це наш земляк, із Дніпра. Почав вивозити людей, зробив кілька рейсів, був дуже втішений цим. «Слава Богу, я хоч щось роблю». Дуже патріотична людина. Але ще в 2020-ому році хтось щось про Путіна написав, а він на фейсбуці, на своїй сторінці, – щось на кшталт «я підтримую, щоб його повісити» і все таке інше. Цей допис йому потім поставили в провину. Його схопили в листопаді 2022 року, на вулиці, він був у своїй машині. Арештували. Потім були суди, ми ходили на них. Судили його – за попередні публікації, не за участь у нашому волонтерському русі.
– Це ж він співав на суді «Червону калину»?
– Так, він. Йому сім з половиною років дали. Перед оголошенням вироку – останнє слово. А він каже: «Скажу українською мовою – до своїх земляків. Я – з вами». І заспівав «Червону калину».
Це було навесні 2023 року. Ми возили менше, але все таки возили. А більше – приймали людей у себе, в Москві. Біженцям треба було десь перебути.
Запам’ятався момент. Дівчина Катя, треба було відвезти. Телефоную: «Де ти, що ти?». «Я біля метро». Приїжджаю, бачу – тягне величезну валізу й величезний собацюра-вівчарка з нею. Забрав, відвіз, а далі – машиною на Балтію. Іще – дідусь, 93 роки, з Рубіжного… У всіх них я брав невеличкі інтерв’ю, є записи.
– А ви самі – як в цей період?
Перевертали все довго, кілька годин. Портрет Шевченка не взяли. Шукали бомби, зброю
– 2 серпня 2023 року, шоста ранку. Мені стукіт у вікно. Відчиняю двері – два амбала-поліцейські з автоматами і четверо в цивільному, явно «фсбешники» і ще троє чи четверо в цивільному. Проти мене одного. «Ми зашли побеседовать с вами». О шостій ранку! Пред’явили мені постанову Мосгорсуду про «осмотр помещения».
Перевертали все довго, кілька годин. Потім поїхали ще до мене в гараж – там дивилися. Забрали в мене два комп’ютери, два смартфони, знайшли український прапорець, який мені посольство на ювілей подарувало. Забрали прапорець.
– А в чому підозрювали?
– «В порядке борьби с екстремизмом – проверка» – було написано в постанові. Один виходить, я пам’ятаю його таку ідіотську посмішечку, виносить портрет Шевченка: «От что нашел!». Моя мама в таких випадках казала: «Старці, старці, де ваші торби?»… Кажу: «Ну, візьміть собі на пам’ять». Портрет Шевченка вони не взяли. Шукали бомби, зброю – нічого такого, звісно, в мене не було.
Живу я не у висотці, а в приватному будинку, на околиці Москви, котеджне село. Це ж – всі бачили, всі знають. Звичайно, переважна більшість людей, росіян, – вони мене мали за ворога. Насправді їм – все одно, але – «Путин прав».
– А чому – за ворога? Ви ж умієте говорити російською.
– Бо всі знали, що я за Україну.
– Коли прийшло рішення виїздити?
Ми повністю були під ковпаком. Мене слухали, за мною стежили
– Дуже незатишно мені стало десь наприкінці жовтня – на початку листопада. Дружина виїхала в Єреван, до доньки, а я залишився один. Наприкінці листопада 2023 року я також вилетів туди.
– У Росії було страшно, за вами стежили?
– Не те слово. Ми повністю були під ковпаком. Мене слухали, за мною стежили.
– Озираючись назад, який висновок – чому етнічні українці в Росії масово не підтримали Україну? Чому не виходили на масові акції?
– Побудьте там – і ви зрозумієте, чому. В Росії якісь виступи або протести неможливі абсолютно. Зараз, наприклад, мої однодумці, які працювали зі мною у волонтерській організації, – їх почали переслідувати, викликати на допити, розпитувати про нашу діяльність, тиснути психологічно.
Ранні візити. Ну так, як до мене приходили. Я один вдома. Навіщо ті амбали, дві машини, поліція? Привели «общественность», як вони називали, – понятих. На мене одного.
– Як вистава?
Люди абсолютно інертні. Оскільки холодильник переміг
– Так, як вистава. Це був явний психологічний тиск.
– Скажіть, а яка мотивація українця, який живе в Росії, і не підтримує Україну?
– Все залежить від кількості. Не так багато вийшло на вулиці… Якби пів мільйона зібралося й вийшло, як ми наприкінці 80-их збиралися й кричали: «Єльцин, Єльцин» або ще щось, тоді – вже не страшно. Тут – великої кількості не було. Люди абсолютно інертні. Оскільки холодильник переміг, то ідея – їм якось не дуже…
– Так вони ж українці?
– Я вам скажу, що серед українців немало таких, які, як кажуть, «похлеще» росіян. «Путіністи». Проти самостійної політики України, проти бажання її йти в Європу. Навпаки – «хай Україна буде з Росією».
І багато, звісно, таких, що не сприйняли війну, але висловити свій протест, на жаль, не можуть.
Яким був наш протест? Ми возили людей. Я знав, що за нами стежать, що ми під ковпаком, усіх попереджав: «Не пишіть про війну, не пишіть про армію, ми – просто перевозимо біженців. Все. Що нам пред’являть?».
– Які ще могли бути форми спротиву?
– Ще – приймати біженців з України, допомагати їм – грішми, чим завгодно. А більше – ніякі. Писати? Якщо дуже розпишешся десь в соцмережах – все, арешт.
– Виїзд – це теж форма спротиву? Є така статистика – скільки українців виїхало з Росії?
Треба всіх українців, які хотіли б виїхати з Росії, – приймати
– Так, це теж форма спротиву, думаю. Сотні людей виїхали. Це небагато. Зрозумійте, куди вони виїдуть? Наприклад, чимало українців, які хотіли б виїхати з Росії. Європа їх не прийме, Україна – теж, бо в них немає документів, посвідок на проживання, вони всі – громадяни Росії.
Як відділити зерна від полови? Як на мою думку, треба всіх українців, які хотіли б виїхати з Росії, – приймати. Що серед них шпигуни? Шпигуни інших шляхів шукають.
– Скільки людей, українців, заарештовані за свою позицію під час війни в Росії?
– Такої статистики немає. Думаю, небагато. Народ наскільки заляканий… Ми фактично повернулися до сталінських часів. Страх…
А на українські організації – особливий тиск. Тюмень, хотіли зібратися на 25-річчя товариства – заборонили. Далі – у Хабаровську, організація «Зелений клин». Викликали голову – «убрать «Зелений клин» з назви». Сильна організація в Санкт-Петербурзі – іде до закриття… Багато українських організацій ліквідували: Іркутськ, Омськ, Ярославль… Під офіційними приводами, податкова й так далі.
– А з людьми що відбувається з таких організацій?
– Розпорошуються, мовчать… Всі етнічні українці зараз – під підозрою.
Проблема ще й в тому, що частина українців себе не ідентифікують як українців. Вони не говорять українською мовою.
– Що ви думаєте про кінець війни Росії проти України?
– Я думаю, що війна не закінчиться, вона лише затихне, але перемир’я не буде . Просто не буде сил іти далі одна на одну – ні в України, ні в Росії. Ресурси виснажаться. Значить, будемо чекати якогось доленосного зламу. Може, Путін Богу душу віддасть. А друге – багато чого буде залежати від підтримки союзників, від Заходу.
А нам у цей час – хто що вміє: воювати, донатити, допомагати.