«Масштаб усвідомив, одягнувши форму». Юрій Дунай про дебютний фільм «Втомлені», ПТСР та прірву між фронтом і тилом

7 травня в український прокат виходить повнометражна психологічна драма «Втомлені».

Це режисерський дебют Юрія Дуная, який раніше випустив не одну стрічку як оператор-постановник. Серед них «Сентиментальна подорож до планети Параджанова», «Черкаси», «Babylon’13». У 2025 році Дунай доєднався до лав ЗСУ і роботу над «Втомленими» завершував уже будучи військовим.

Фільм розповідає про ветеранів Любу та Андрія, які намагаються упоратися з фізичними та психологічними травмами, які завдає війна. Вони знаходять опору одне в одному, і це почуття стає для них джерелом надії. Однак, їхнім стосункам ще й доводиться проходити випробування через внутрішні страхи та відчуження з боку оточення. Стрічка зосереджується на темі невидимих травм та процесі відновлення військовослужбовців. «Втомлені» здобули Гран-прі Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» у 2025 році. Також Юрій Дунай був відзначений спеціальною відзнакою Премії НСКУ імені Сергія Параджанова у 2026 році – «За експеримент та пошук особистої інтонації». Сценарій до фільму написала написала дружина Юрія Дуная – Соломія Томащук. Головні ролі зіграли Валерія Ходос, Дмитро Сова, Ірма Вітовська та ветеран Олег Симороз

Радіо Свобода поговорило із Юрієм Дунаєм про фільм «Втомлені», зокрема про те, хто є прототипом головних героїв, наскільки складною для дослідження є тема ПТСР, як Дмитро Сова зміг поєднувати зйомки з військовою службою та наскільки самому режисеру пригодився у роботі над картиною його власний військовий досвід.

– Чому ви вирішили реалізувати саме цю ідею і саме зараз?

– Кіно – це ідеальний засіб для комунікації. І тема людей, які страждають на посттравматичний синдром (ПТСР) зараз актуальна в нашій країні. Час, як би цинічно це не прозвучало, ідеальний для того, щоб знімати таке кіно. Чому ця тема?

Насправді, я почав знімати цей фільм, будучи цивільним, а закінчував вже ставши військовим.

І тільки потрапивши в систему, починаєш усідомлювати цю величезну прірву, яка існує між військовими і цивільними. Коли ми готувалися до зйомок, я багато спілкувався з травмованими військовими. З їхніх слів я чув про те, що є проблема нерозуміння цивільними. Але весь масштаб я усвідомив, тільки одягнувши форму.

І мені хотілося б, щоб цей фільм привернув увагу цивільних до того, що поряд з ними знаходяться люди, які втратили здоров’я.

Навіть якщо вони не отримали травм видимих зовні, війна все одно залишає дуже глибокі психічні травми.

І з цими людьми потрібно бути дуже обережними, тактовними, не зважаючи на те, що вони можуть поводити себе дивно, для цивільних. Тому що без цього розуміння, без нашої підтримки вони не зможуть реабілітуватися.

– Як виник сам задум фільму? Коли вперше замислились про його створення і що вас на це надихнуло?

– Найважливіший елемент будь-якого ігрового фільму, його початок, фундамент – це сценарій. Мені в цьому відношенні пощастило, тому що сценарій написала моя дружина Соля Томащук.

Оскільки ми дуже добре і давно знаємо один одного, нам було легше знаходити якісь спільні точки дотику. А ідея ця з’явилася і виросла з її короткого метру, фільму, який називався «Талан». Він був знятий в 2019-му році. І в основу лягла подія, яка трапилася з нами в Карпатах.

Ми їхали в маршрутці, перед нами сіла військова. Поряд з нею – чоловік, він теж виявився військовим, який відновлювався після поранення. Вони сиділи перед нами, ну а Соля, як сценарист, вона завжди готова підслуховувати. Ми всю дорогу слухали, про що вони говорили. А вони служили в одному підрозділі, чоловік був поранений. Вони почали ділитися між собою якимись обставинами свого життя, своєї служби. Вони давно не бачилися.

І в процесі цього спілкування в них, очевидно, почали з’являтися якісь ознаки взаємної симпатії. І чим далі, тим усе прогресувало настільки, що вони навіть вийшли разом, не доїжджаючи Яремче, і ми побачили, як вони пішли в придорожнє кафе.

Із цієї події народився короткометражний фільм, де головну роль зіграв Василь Кухарський. Це дуже хороший актор. Він загинув на війні під час повномасштабного вторгнення.

Звичайно, той фільм, не розкривав реалії сьогодення. Ми почали розуміти, наскільки сильно відрізняється повномасштабна війна від того, що було раніше. Виникла ідея розвинути це в повнометражний фільм.

Ми поділилися цим задумом з моїм товаришем, продюсером фільму – Пилипом Іллєнком. Йому ідея сподобалась і ми взялися розробляти цей проєкт як повнометражний фільм.

– Як готувалися до зйомок? Можливо, говорили з психологами, реабілітологами, військовими, які мали досвід ПТСР?

– Робота по створенню характерів у фільмі була компіляцією реальних фактів, зібраних з наших знайомих. Звичайно, ми консультувалися з психологами, психотерапевтами, реабілітологами, які проводять фахову реабілітацію для людей, які страждають на ПТСР.

Ми усвідомлювали відповідальність, яка на нас лежить. Тому що деякі речі потрібно було робити дуже обережно. Адже сам дотик до цих спогадів може спровокувати рецидив травми.

І оскільки ми планували залучати до зйомок людей, які мають бойовий досвід, ми намагалися підходити до цього якомога обережніше. З однієї сторони, щоб передати художню достовірність, а з іншої сторони, щоб не нашкодити людям, які довірилися нам.

– Ви сказали, що залучали до зйомок людей з бойовим досвідом. Це українські ветерани?

– У нас знімалося дуже багато ветеранів. Наприклад Олег Симороз, для мене, як для режисера, це щастя – знайти таку людину. Це людина з такими серйозними травмами, з високими ампутаціями, подвійними…

Але дуже мотивувало і надихало на роботу те, як Олег ставиться до свого життя, до себе, як він бачить себе в житті, і як він, не зважаючи ні на що, знаходить сили жити далі. Не просто жити, а жити повноцінно.

Це просто неймовірно спостерігати. Під час зйомки сцени з виставою, усі глядачі в залі – це теж реальні військові, які проходили реабілітацію.

– Як шукали акторів на головні ролі і як вони готувалися до ролей? Наприклад головний герой втратив на війні руку та око, чи була якась спеціальна підготовка, щоб зіграти це правдоподібно?

– Насправді, коли Соля почала роботу над сценарієм, ми одразу уявляли в головній чоловічій ролі Діму Сову. Ми давно знаємо один одного. Ми працювали разом над фільмом «Черкаси».

Діма проходить військову службу. Тобто він знає, як насправді це виглядає. Незважаючи на це, ми все-таки провели повноцінний акторський кастинг. Але все одно його результати були очевидні. І таким чином ми обрали Діму.

Мені було дуже важливо, щоб актор знав, що таке війна, брав участь у бойових діях. Я спілкувався з хорошими акторами військовослужбовцями, але далеко не всі з них захотіли розглядати себе у ролі героя, який страждає на посттравматичний синдром. Вони боялися знову занурюватися у ці спогади.

На жаль, навколо багато людей, травмованих таким чином, як і головний герой у фільмі. І як це не трагічно, об’єктів для спостереження більше, ніж достатньо.

Тому так, Діма готувався до цього, як і будь-який актор. Що стосується Лєри, ми знали про неї. Тарас Томенко запросив нас на прем’єрний показ «Будинок слово» і ми там побачили Лєру у ролі Раїси Троянкер. Нам дуже сподобалася її робота.

В принципі, вже від самого початку ми розуміли, кого ми хотіли бачити головною героїнею. Але теж провели цільний акторський кастинг на цю роль. Лєра нас вразила своєю грою на акторських пробах. Тому тут теж одразу все було ясно. Ось так і складався акторський дует.

– Як організували зйомки, враховуючи, що Дмитро Сова й ви самі служите у війську?

– На момент знімального періоду я ще не був військовослужбовцем. Я доєднався до війська одразу після його закінчення. Щодо Діми, з адекватним командиром завжди можна домовитись. У нашому випадку, так співпало, що я служу з Дімою в одному підрозділі. У нас адекватні командири, вони усвідомлюють необхідність таких проєктів.

Наш командир – людина з високою ампутацією. Діма розповідав, що коли пояснив командирові, до якого проєкту його запросили, той навіть наполіг на його участі, тож проблем зі зйомками не було.

– Як ви вирішили стати військовослужбовцем? Наскільки я знаю, зараз ви служите в Першому центрі рекрутингу, ви планували долучитися до нього після завершення зйомок?

– Я не одразу став військовослужбовцем Першого центру рекрутингу. Я – мобілізований.

Мій кар’єрний шлях в армії почався досить стандартно, в приміщенні Подільського районного ТЦК міста Києва, потім «Десна».

Я отримав розподіл в 225-й окремий штурмовий полк, там брав участь в бойових діях, був пілотом екіпажу безпілотного літального апарату. Потім прийшов на службу в перший центр рекрутингу.

Починаючи з 2014 року, я багато їздив в зону бойових дій, знімав документальні матеріали. Я працював над «Babylon’13». Уже після початку повномасштабного вторгнення працював над документальним проєктом польського режисера Мацьєка Гамели. Він називається українською «Звідки куди», а в оригіналі — In the Rearview (Skąd dokąd). Фільм був доволі успішним. Він отримав багато нагород на міжнародних фестивалях.

– Що було найскладнішим під час зйомок?

– Зберегти відчуття правдивості.

– Як цього досягли?

– Це робота режисера.

– Вам допоміг власний досвід війни?

– Звичайно. Моя участь у бойових діях не лише допомогла, вона дозволила навести фокус на якісь речі, на які людина, яка не мала цього досвіду, ніколи не звернула б увагу.

Це дещо змінює оптику сприйняття себе, життя, свого місця в ньому.

– А самі ви стикалися з проблемами, які є у військових у фільмі?

– Поки не стикався, можливо, тому що, ще не отримав поранень, як фізичних, так і психологічних, які отримали герої фільму. Але досвід військової служби, звичайно, дозволив мені краще це розуміти.

Тому що є речі, які військові ніколи не розповідатимуть цивільним, але побратимам вони можуть довіритись і діляться цим.

– Чи можна сказати, що ви намагались цим фільмом підготувати суспільство до того, що нас очікує в майбутньому? Що в нас буде ще більше ветеранів, з якими треба комунікувати?

– Я не просто хочу, я наполягаю на тому, що ми не усвідомлюємо всіх проблем. Ми зараз маємо на увазі цивільне суспільство. Це важливо.

Більша частина людей, які страждають на ПТСР, не отримують необхідної допомоги. Мало того, вони продовжують свою службу у війську і дуже часто вона відбувається безпосередньо в бойових умовах.

І це не тільки не дозволяє їм відновлюватися, але суттєво поглиблює їхні травми, погіршуючи їхній стан. І усвідомити це ми зможемо тільки після того, коли почнеться хоч часткова демобілізація.

Коли ці люди почнуть повертатися з підрозділів у міста, ми будемо вражені їх кількістю.

– Ви в цьому фільмі зачіпаєте багато проблем. Це і відсутність відновлення для військових, і відсутність належної психологічної допомоги ветеранам. Я впевнена, що ви багато можете цих проблем перелічити. Чи не боїтесь ви, що це може налякати людей, які б хотіли піти у військо, чи вже там, чи чекають рідних з війни?

– Ми зараз займаємося допрем’єрним показом, у військових підрозділах, у військових вищих навчальних закладах. І, що дуже важливо для мене, в реабілітаційних центрах, де проходять реабілітацію, в тому числі, люди, які страждають на посттравматичний синдром.

За можливості, я їжджу на всі ці покази. Це наша основна аудиторія. Робота з ними ведеться. Але їхня кількість навіть зараз така, що повноцінно надати допомогу всім просто неможливо.

Я був би дуже щасливий, якби цей фільм привернув увагу до цієї проблеми і дозволив би більшій кількості людей отримувати допомогу, яку вони потребують.

А що стосується другої частини вашого запитання, чи не боюся я? Ми всі повинні усвідомлювати ризики, з якими ми стикаємося.

Найгірше, коли людина потрапляє в армію в рожевих окулярах, з якимись ілюзіями. І саме цей конфлікт реальності з очікуваннями і є найбільшим фактором генерації стресу, який потім призводить до проблем.

У нас є достатньо матеріалів для порівняння і можна зробити висновок, що люди, які самостійно роблять цей вибір, набагато менше потім страждають від психологічних проблем, тому що вони зробили цей вибір самостійно і усвідомлюють усі можливі наслідки. Тому краще бути попередженим і підготовленим, це точно.

– Скажіть, чи відрізняється реакція на фільм військових і цивільних?

– Звичайно відрізняється. У цивільних глядачів цей фільм, хоч і може викладати емоції, але для них це ігрове кіно.

В той час, як для військових – це частина їхньої реальністі. Іще інакше сприймають люди, які проходять реабілітацію. Для мене це найважливіші глядачі, тому що після кожного показу ми проводимо сесію питання-відповідь, і те, як вони сприймають фільм і його героїв…

Хлопці, які проходять реабілітацію, вони кажуть не Діма Сова, не Андрій, а «той хлопець», «зі мною було таке саме, як з тим хлопцем». Це, мене особисто і Солю, як автора сценарію, дуже тішить.

– Як режисер, які думки та емоції, ви хотіли би вкласти в глядачів під час перегляду?

– Я б дуже не хотів, щоб цей фільм сприймали, як фільм про ПТСР. Травми героїв і те, як вони їх переживають, це просто обставини їхнього життя, які підштовхують їх, які стають мотивами їхніх вчинків.

Але для мене це фільм про кохання. Про те, як дві людини в стані крихкості і субтильності намагаються стати опорою один одного. Намагаються допомогти один одному. В основі цього лежить кохання. Мені б хотілося, щоб глядачі сприймали це так.

– Хто профінансував фільм?

– Цей фільм, як режисерський дебют, отримав 100% фінансування Державної агенції України з питань кіно. Ми подали сценарій на пітчинг, він отримав найвищий бал не тільки в категорії дебют, а взагалі серед усіх сценаріїв.

Це дуже важливо, тому що в основі будь-якого фільму лежить текст, і хороший сценарій неможливо зруйнувати поганою режисурою.

– Скільки часу зайняло виробництво фільму цього?

– Наскільки я знаю, перші договори почали підписувати у березні, а кіно ми здали, здається, у жовтні 2025 року. А сам процес зйомок з початку березня до середини квітня.

– Де знайшли локації для зйомок, щоб передали потрібну атмосферу?

– Основних локацій було дві. Це санаторій Конча-Заспа. В цьому санаторії проходять реабілітацію військові. Тому там було дуже багато справжнього, того, що дійсно є в таких закладах. І ще однією локацією був санаторій «Хвиля», який перебуває на балансі Київводоканалу. Там були зняті сцени в басейні, сцена театральної постановки. Кімнати та інтер’єри – це були декорації. Все знімали в Києві і в найближчих околицях Києва.

– Та команда, яку ви зібрали, люди, які створили музику, костюми, зробили монтаж і все інше, як ви їх підбирали? І як зробили, щоб могли гармонійно спрацювати один з одним?

– Більшість цієї команди я знаю багато років. Це і режисер монтажу, і художник по костюмах, і решта команди, ми з ним працювали неодноразово.

Потрібно окремо подякувати продюсеру за те, що нам вдалося зібрати всіх цих людей для роботи над одним проєктом. Також мені дуже допомогла моя дружина Соля, не тільки в написанні сценарію, але і підказуючи, як робити якісь речі, наприклад працювати з акторами.

– Чи є сцени, які довелося вирізати, але вони вам там подобались?

– Звичайно, таких сцен немало, тому що є процес творчості, а потім після закінчення зйомок наступає необхідність змістити хронометраж фільму в суворі обмеження. Для будь-якого режисера це як ножем по серцю, але це частина нашої професії.

– Щоб уникнути спойлера для глядачів, не буду називати, що сталося в кінці, але чому ви вирішили не закінчувати фільм на моменті хепі-енду, а показати життя героїв далі? Фільм закінчується ніби трьома крапками без чіткої відповіді, що було далі.

– Я думаю, що цієї відповіді немає. Це моє сприйняття оточуючої реальності. Мені б дуже хотілося, щоб в ній було більше приводів для оптимістичних фіналів.

Художній фільм так само, як і документальний, теж може бути історичним маркером. Документальний фільм показує реальні факти, але художній фільм може передати наш стан і наше сприйняття оточуючої дійсності. І я думаю, що це приклад того, як ми в 2025 році сприймали те, що відбувалося навколо нас.

– Чому варто піти на фільм «Втомлені»?

– Я думаю, що попри все, цей фільм залишить відчуття світла в кінці тунелю. І мені здається, що це відчуття дуже важливе для нас зараз.

Adblock test (Why?)