«Досвід геноциду в родовій пам’яті може робити нас пасивними». Як говорити про Голодомор із дітьми?
Виповнюється 90 років із моменту піку трагедії українського народу – Голодомору 1932-33 років. У родинах українців у четверту суботу листопада говоритимуть про цю дату, згадуватимуть про старших родичів, запалюватимуть свічки.
Як нам, дорослим, – батькам, вчителям, друзям – розповідати про голод дітям? Чи варто залучати книжки й показувати ілюстрації? Як не налякати, а навпаки – стимулювати до конструктивних дій?
Дерево, яке врятувало рід і стало «Янголом на ймення грушка»
Восени 1932-го Сані (Оксані Сікачині) було вісім. Дівчинка з родиною жила у селі Яхни на Київщині.
«Голодівка», казала вона багато років потому, почалася з того, що «прийшли буксіри й вирубали садки».
Буксіри (саме так говорили люди в селі) – це бригади, які червоноармійці набирали з місцевих асоціальних елементів. У селі не стало дерев побіля хат, зникли груші і яблука, згадувала жінка.
На її обійсті вціліло одне-єдине дерево – стара груша-дичка. Її не зрубали, бо вона не давала плоду. Але 1932-го грушка раптом вродила – і ця дивовижа допомогла сім’ї вижити в Голодомор.
Цю родинну історію дізналася від своєї бабусі Оксани письменниця й літературна редакторка Зоя Жук (творчий псевдонім – Зоряна Живка). Розказує: вперше почула про голод, який пережили її старші родичі, в п’ятирічному віці. Коли їй було 8-9, почала детальніше розпитувати бабусю, дідуся та їхніх однолітків про пережите в 30-ті.
Моя прабаба насушила два мішки дрібних грушок. І це дало можливість їй з дітьми вижити
«За розповідями бабусі та її сусідок-ровесниць, податок на садки та худобу був запроваджений у 1929 році. І перший рік люди якось платили. В 1930 році його підвищили десь удвічі. Люди не змогли заплатити.
Прийшли озброєні загони: худобу забрали, садки вирубали, тих, хто спробував повстати – розстріляли… Довкола грушки-дички, яка вціліла коло хати, в нашій родині десятиліттями зберігався сакральний ареол. Моя прабаба насушила два мішки дрібних грушок. І це дало можливість їй з дітьми вижити.
Про податки на садки і подальше вирубування садків я чула від бабусі Сані (Оксани Сікачини), а також від дідової сестри Ганни. Цей епізод постійно згадувався, як щось саме собою зрозуміле», – розповідає Зоя Жук.
Почуте від старших родичів письменниця поклала в основу оповідання «Ангел на ймення грушка». Цього року воно вийшло книжкою у видавництві «Свічадо». Вона орієнтована на дітей починаючи з 8 років й викладена у формі діалогу між бабусею та онукою.
«Я шукала мову, образність і нарацію, яка б дозволила донести пам’ять про трагедію Голодомору теперішнім дітям. І ось така щира розмова між онукою і бабусею видалася мені доволі доброю формою, щоб побудувати оповідь», – каже авторка.
Історії людей, які пережили Голодомор і їхні відеосвідчення читайте і дивіться тут
Як говорити з дітьми про Голодомор мовою художньої оповіді?
Загалом, зазначає вона, розказувати дітям про Голодомор необхідно і важливо, але треба це робити так, щоб не налякати, враховувати вікові особливості та внутрішні запити дитини. Найперше, діти – це люди, вони – особистості, вони – громадяни держави, тому діти мають право знати й про славне, і про трагічне. Все те, що замовчується дорослими, – лякає дітей, каже Зоя Жук. Отож всі гіркі й болісні події з історії країни, особливо, якщо вони зачіпають історію саме цієї родини, мають бути проговорені.
Головне, щоб текст мав оптимістичне завершення, а також щоб герої та події викликали співпереживання і співчуття
На поміч дорослим приходить художня проза з цієї тематики, вважає письменниця.
«Голодомор 1932-33 був трагедією, що охопила цілу націю. Таке не можливо «просто забути». Неозвучений, замовчуваний привид болю все одно прийде до дитини – через розмови дорослих, через телебачення, через шкільні підручники… І тоді дитина залишиться з цією інформацією сам на сам.
Я – і більшість моїх ровесників – належу до третього покоління. Тобто я дізналася про Голодомор від очевидців. Наше покоління – ми останні, хто чув про трагедію від рідних. Для тих, хто після нас, – це буде вже просто історія…
Отже, сучасні діти в дещо іншому становищі, ніж ми: очевидців майже не лишилося. Тому стає такою актуальною художня проза цієї тематики. Бажано, щоб персонажами таких творів були саме діти – ровесники читача. Головне, щоб текст мав оптимістичне завершення, а також щоб герої та події викликали співпереживання і співчуття. Але життєствердність має бути переконливою для читача», – зазначає письменниця.
Говорити про Голодомор дитині треба з того віку, у якому в неї з’явилися питання, вважає Зоя Жук. Дитині 5-6 років варто відповісти коротко і лаконічно. Дітям молодшого і середнього шкільного віку треба дати можливість прочитати або послухати художні твори й переповісти життєві історії, а потім розставити акценти. Натомість зі старшими підлітками можна говорити як з рівними.
Розказуючи дітям про трагічні епізоди минувшини, обов’язково слід наприкінці озвучити, навіщо про них пам’ятати, каже письменниця.
«Ключове питання: що ми можемо зробити зараз? Досвід геноциду, що лишився в родовій і національній пам’яті, може робити нас пасивними. Дітям має бути запропоновано вихід. Це може бути волонтерство і допомога людям, що нині опинилися в скруті: через акт солідарності й доброти не дати повторитися трагедії голоду», – зазначає Зоя Жук.
Як говорити з дітьми про Голодомор у родині?
Дитяча письменниця Аліна Штефан – сама мама трьох дітей. Усі троє її доньок про трагедію Голодомору дізналися з уроків у молодшій школі. Каже: для неї малої колись це був травмуючий досвід, тому зі своїми дітьми не наважувалась першою розпочати розмову.
«У моїй родині батьки і бабусі і дідусі теж ніколи не говорили на цю тему, тому я не мала внутрішньої опори на те, як може відбутися така розмова з дітьми. Мабуть, уже у віці дев’яти-десяти років, коли старші доньки були зі мною на «Книжковому Арсеналі» в Києві, ми зайшли з ними по дорозі до станції метро у Музей Голодомору. І після я відповідала на питання, які вони ставили», – каже Аліна.
Сама в молодшій школі мала жахливий досвід, коли у моєму місті відкрився музей Миру – так назвали музей, який насправді був музеєм Голокосту
Торік вона побувала в Музеї Голодомору у замку Меджибіж з найменшою донькою.
«І знову було багато питань, на які я намагалася відповідати чесно і одночасно обережно, – те, що знаю. Розумію, що дуже важливо говорити і проживати такі розмови з дітьми, впевнено надаючи їм підтримку. Сама в молодшій школі мала жахливий досвід, коли у моєму місті відкрився музей Миру – так назвали музей, який насправді був музеєм Голокосту. Для мене це була дуже травмуюче. Я не звернулася тоді до дорослих з жодним питанням, адже мені здавалося це настільки жахливим, що я намагалася усвідомити все наодинці», – ділиться жінка.
Розмови про Голодомор з дітьми після відвідування музеїв, говорить мама, сприяли тому, що її доньки сприймали інформацію спокійніше, ніж вона сама у дитинстві. Допомогли й шкільні вчителі, які зуміли відповідально й коректно поговорити з дітьми на болючі теми.
Діти бачать на власні очі, що непокарані злочини в історії повторюються
«У школі в молодшої доньки було завдання – створити дерево-родовід і поділитися однією-двома сімейними історіями. Мене дуже зацікавило, що вчителька через ці історії планує давати тему історії Радянського Союзу, показуючи, як цей злочинний каток проїхав через цілий ліс дерев-родоводів, знищував людей і їхні мрії, залишав родинні дерева вщент понівеченими.
Дуже боляче зараз, під час війни, проводити паралелі з нашою реальністю, але діти бачать на власні очі, що непокарані злочини в історії повторюються», – говорить Аліна Штефан.
Виділити достатньо часу на будь-яку реакцію дитини – коментар психологині
Дитяча психологиня Еліна Карепова зазначає: говорити з малечею про болісні події минувшини, зокрема Голодомор, можна починаючи з п’яти років. Слід також враховувати травматичний досвід дитини: в умовах війни деякі українські діти самі пережили голод.
Росія принесла війну. Деякі діти справді вже бачили голод
«Коли б ми говорили про це кілька років тому – ми говорили б про це інакше, бо ситуація була інша, і ми б говорили про події, які були давно.
Зараз травматичні події – поряд. Є багато людей, зокрема дітей, які опинилися у важких життєвих умовах, з того ж самого Маріуполя, коли вони жили по підвалах, погано харчувалися. Деякі діти справді вже бачили голод», – каже вона.
Легше говорити про Голодомор тим батькам, у родинах яких є традиція вшанування загиблих, впевнена психологиня.
«Якщо в певний день у родині запалюють свічку, дитина це бачить і знає, якщо дорослі про це розмовляють – це частина її життя, і вона не є такою травматичною, бо так завжди було.
Якщо ж ми говоримо про більш дальні розповіді – то дивимося, наскільки дитина може це взяти. У дітей є така особливість – вони не можуть взяти більше, ніж готові. Отож якщо це не подія, а саме розповідь, вони будуть ставити ті питання, які їм належить за віком і психологічним розвитком.
З точки зору батьків, якщо немає відповідного запиту й додаткових питань, не варто розмальовувати всіма барвами. Є факт, так було. все. Якщо ж дитина захоче дізнатися якісь деталі, подивитися ілюстрації – це одне питання, якщо ні – нав’язувати не треба», – радить Еліна Карепова.
Вона додає: переш ніж говорити на травматичні теми, треба переконатися, що є достатньо часу, аби дитина могла «перетравити» все почуте.
«Коли ми говоримо про Голодомор – то це тема про смерть. І якщо батьки вже вирішили про це поговорити, то вони мають виділити достатньо часу на будь-яку реакцію дитини. Хоче плакати – щоб поплакала, хоче поговорити – поговорити. Найважливіше батькам бути стабільними й дати дитині час якось засвоїти все сказане», – каже вона.
Як відповіси на запитання: «А чи може це повторитися?»
Постфактум у дитини може бути чимало тривожних запитань: «А чи може це повторитися?».
«Це може бути відтерміновано в часі, дитина може поцікавитися не зразу, а потім. Дитина має знати, що в родини є харчі, що є запаси. Той самий досвід минулорічних блекаутів. Коли ми ходимо в супермаркет, наприклад, то купуємо щось на зараз і одну пачку – на потім. Ми не можемо сказати дитині: «Я все повирішував», але ми можемо проговорювати, що ми до цього можемо бути готові, у нас є оце й оце, ми робимо оте й оте. Ми можемо проговорювати, що ця трагедія навчила людей бути готовими.
Дитині важливо знати, що дорослі знають, що робити. Це не вирішується дітьми. У будь-яких стресових ситуаціях дитина перш за все дивиться, як реагує дорослий. Якщо дорослий спокійний – буде спокійна й дитина», – зауважує вона.
Як підсумок можна сказати: ми в роду усі – рішучі, ми сильні, значить, і ти все зможеш
У розповідях про історії родин буде добре, якщо це будуть саме історії успіху,. Слід говорити про людей, які вижили, підсумовує фахівчиня.
«Вони вижили, їм вдалося, вони дали життя наступним поколінням, зберегли рід – таким має бути меседж.
Як підсумок можна сказати: ми в роду усі – рішучі, ми сильні, ми такі, у тебе в роду таке є – значить, і ти все зможеш», – говорить психологиня.
ВІДЕОСВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ ГОЛОДОМОРУ
