Julik про переможний бій Усика: Хотілося більше екшену. Найсильніше вразило, як його підтримували британці
– Julik, ви були присутні на стадіоні, коли проходив поєдинок Усика з Дюбуа в Лондоні. Поділіться враженнями.
– Це була абсолютна випадковість. Я опинився в Лондоні проїздом на благодійні концерти, і так співпало, що саме в той вечір проходив бій Усика. Коли почув – сумнівів не було: треба йти. Такі події не трапляються щодня. Радий, що опинився там – це був не просто бій, це була історія наживо.
– Які враження, якщо дивитися поєдинок не по телевізору, а безпосередньо на стадіоні? Як була налаштована публіка?
– Неймовірно. Емоції зашкалювали з перших хвилин. Стадіон буквально кипів. І найсильніше мене вразило те, як Усика підтримували британці. У якийсь момент понад 90 тис. людей скандували: «Усик! Усик!» – це мурахи по всьому тілу. У Лондоні, на стадіоні, чути прізвище українського боксера в унісон – це було щось незабутнє. Це була не просто спортивна подія, а справжній прояв солідарності, сили й поваги до України. У такі моменти розумієш, що ми не самі.
– Чи не було розчарування, що бій вийшов таким коротким? Хотілося шоу на довше?
– Ну звичайно, хотілося трішки більше екшену. Але з іншого боку – Усик зробив усе чітко й упевнено. Не дав супернику жодного шансу. Це і є справжній професіоналізм – коротко, технічно, без зайвого затягування. Кожен його рух – точний, кожен раунд – контрольований. Це було видовищно по-своєму.
— А що було після бою? Чи легко вдалося вибратися зі стадіону?
– О, то був свій «другий бій» після основного поєдинку. Коли ти виходиш зі стадіону, де тільки що було понад 90 тис. людей, потрапляєш у справжнє людське море. Усі йдуть пішки, щось скандують, святкують, але ж дістатися назад – цілий квест.
Я пройшов приблизно 3 км пішки, щоб просто дійти до точки, де можна було викликати таксі – бо ближче до арени зв’язок «ліг», а дороги були повністю заблоковані. Але, чесно, навіть це мало свою атмосферу. Іти нічним Лондоном після такої події, з відчуттям причетності до чогось великого – це окрема емоція. Не шкодую ні секунди.
– Чи вдалося поспілкуватися з Усиком?
– На жаль, поки що ні, особисто ми не знайомі. Але я неодноразово продавав рукавички Усика з автографом у рамках зборів коштів для ЗСУ. Наші спільні знайомі завжди беруть у нього для моїх концертів сувеніри. Це дуже цінно – коли спорт і мистецтво можуть об’єднуватися заради допомоги нашим захисникам. Усик – це не просто спортсмен, він символ сили й віри в перемогу. Надіюся, із часом буде нагода подякувати йому особисто.
– На стадіоні було багато українців. Чи бачили когось з українських зірок на трибунах?
– Так, Олю Полякову. Вона була в іншому секторі, але, як завжди, яскрава й упізнавана. Приємно було бачити, що на таких подіях є українська публіка, артисти, відомі люди. Це завжди додає відчуття спільності, навіть за кордоном.
– І останнє – як вам виконання гімну України Надею Дорофєєвою перед боєм?
– Це був один із найбільш емоційних моментів вечора. Надя виступила дуже гідно – сильно, впевнено, із внутрішнім світлом. Особливо вразив момент наприкінці, коли в неї з’явилася сльоза. Це не було «для камери» – це було щиро. Усі ми переживаємо війну по-своєму, і через такі моменти гімн звучить не просто як офіційна пісня, а як символ боротьби. Велика повага й респект їй за це. Виступати перед багатомільйонною аудиторією – це виклик. Сам знаю, як це. І вона його прийняла дуже достойно. Так тримати!
