Дружина Поклада: До Європи нам ще дуже далеко! Там за порушення прав до кінця життя борги виплачують
– Світлано Валеріївно, наше інтерв’ю, власне, зумовлене останнім скандалом на полі того самого авторського права. Син ваших близьких друзів Євген Рибчинський звинуватив співачку Тоню Матвієнко в порушенні авторських прав не тільки його батька – поета Юрія Рибчинського, а й вашого чоловіка.
– Я вже кілька разів хотіла поставити крапку в цій історії, але мені ніяк не вдається. Ця історія не про Євгена, не про Тоню й не про будь-кого іншого. Ця історія – про захист авторського права в Україні. Просто в цей раз Антоніна вирішила, що ті пісні, які співала її мама Ніна Митрофанівна, перейшли їй у спадок. А сталося це тому, що вона просто не знає закону про авторське право. Ідея була в тому, що ми мали запросити не лише Тоню, а й багатьох інших виконавців в авторську агенцію, яка керує правами на музику Ігоря Дмитровича, озвучити їм свої претензії, з’ясувати все на місці, знайти спільну мову, компроміс і продовжити працювати далі. Але так сталося, що Женя у своєму інтерв’ю трішки поспішив, привідкрив завісу – і вся ця історія виповзла назовні.
– Тобто ви не знали, що Євген планує розказати про це на широку аудиторію?
– Ні, цього не мало статися. Ми хотіли зовсім по-іншому це зробити – цивілізовано, так, як це робиться між виконавцем і автором. Але сталося як сталося, тут справа в іншому. У тому, що 90% українських виконавців узагалі не хочуть згадувати про те, що існує це авторське право. Дехто взагалі робить вигляд, що ніякого авторського права не існує, дехто відверто маніпулює цим законом, дехто нахабно обдурює авторів. Порівняння дуже просте: ти порушуєш ПДР, проїжджаєш на червоне світло – і отримуєш штраф. То чому, коли людина порушує закон про авторське право, вона має бути непокараною? Кожен, хто порушує закон, має бути покараним!
– То як завершилася історія з Тонею?
– Усі питання ми вирішили. Нормально вирішили, цивілізовано. Єдине, чому Євген так емоційно до цього поставився, тому що в Тоні було дуже багато часу, щоб поспілкуватися з Ігорем Дмитровичем особисто. Знаючи, у яких стосунках була з ним Ніна Митрофанівна – вони були друзями такими, що ще пошукати треба! І Тоня, мабуть, найперша у списку, хто б отримав це право, цю ліцензію, якби просто подзвонила і сказала: «Ігорю Дмитровичу, дозвольте», він би точно відповів: «Тонічко, співай скільки хочеш». Але останньою крапкою для мене стало те, що я не побачила Тоню на похоронах Ігоря Дмитровича, на жаль… Тоді я сказала, що ми цю справу доведемо до кінця.
Ми зібрали купу матеріалів! Концерти, гастролі, записи… Урешті-решт категорично відмовилися від того, щоб Тоню штрафували, а тим паче від судових позовів. Ми пробачили все, що було до цього, оформили ліцензії на пісні й продовжуємо працювати. І от уже альбом пам’яті Ніни Матвієнко, який Тоня невдовзі випустить, вийде з кількома піснями Ігоря Дмитровича, дозвіл на виконання яких ми безоплатно надали.
– Уся ця історія набула неабиякого розголосу. У мережі вас і підтримали, а більшість, здається, не розуміли… Який висновок ви зробили після цього скандалу?
– Висновок один – у нас люди дуже люблять гучні заголовки й навіть не намагаються розібратися в першопричинах того, що сталося. Якби хоч хтось раз у житті замислився, відкрив інтернет і прочитав, як має бути… Але ні, у нас люблять читати виключно заголовки. У результаті ми отримали дуже неприємні наслідки – і скандали, і безсонні ночі, і купу образливих слів на нашу адресу. Для себе ж я ще більше усвідомила одне – я буду зберігати те, що залишилося у спадок від Ігоря Дмитровича, а його творчість – це найголовніше, що залишилося. І робитиму все, щоб його музика звучала. Насправді є дуже багато ідей.
– Безліч артистів, і не лише «місцевого розливу», виконують пісні й Ігоря Дмитровича, й інших авторів, навіть не думаючи про авторські права. Чому після такої «халяви» їм варто подбати про придбання ліцензій?
– Ні, ліцензію купують виключно ті, хто використовують пісні на комерційній основі – платні концерти, фестивалі, зйомки, YouTube тощо. Якщо ж хтось планує співати їх удома, на весіллі, у самодіяльному концерті, чи в рамках благодійного концерту – співайте! Будь ласка! Тут ще важливий момент, бо багато хто плутає поняття авторського права й роялті. Якщо, наприклад, Ігор Дмитрович більшість договорів підписував на безоплатній основі, то це залишало за ним право отримувати роялті, які виконавці могли направляти в агенцію, а звідти вже безпосередньо авторові.
А от комерційним виконавцям варто потурбуватися про придбання ліцензій. Це в їхніх інтересах, щоб хтось колись не пішов до суду з позовом на них. Бо сума штрафу за порушення прав і сума, яку платять за ліцензію, – це абсолютно непорівнянні суми.
У кабінеті Ігоря Дмитровича лежить ціла купа договорів із дуже відомими артистами – Павлом Зібровим, Володимиром Гришком, Національним заслуженим академічним українським народним хором імені Григорія Верьовки, концертний залом «Палац «Україна»… У цих договорах передані невиключні авторські права на виконання пісень. Це все було зроблено давним-давно. Тобто сьогодні ті, хто хоче співати, – їм нічого не коштує просто подзвонити в агенцію, яка захищає права, і попросити право співати пісні.
– Пам’ятаєте, коли проблема з авторським правом стала буденною? Як ця система працювала в Радянському Союзі, адже тоді митці могли жити доволі непогано?
– У Радянському Союзі існувало Управління захисту авторських прав, де в одній черзі стояли академіки, композитори, архітектори, музиканти й інші. І це були справді непогані гроші, бо було чітке розуміння: митець – така ж сама професія, як учитель чи будівельник, і за мистецтво треба платити. Як тільки Союз розпався – в Україні зникла й згадка про авторські права. Тобто ще вчора Ігор Дмитрович щось отримував, а на завтра він прокинувся людиною з кількома рублями на ощадкнижці. Коли вже наприкінці 1990-х авторське право запрацювало, і непогано запрацювало, от тоді було трішки полегшення. І працювало більш-менш непогано приблизно аж до 2012 року, бо Державна агенція перестала існувати, а натомість з’явилося кілька десятків дрібних агенцій, кожна з яких тягнула авторів до себе.
Читайте також
– Як думаєте, чи вийде владнати цю проблему в Україні, оскільки щоразу розголосу набувають історії з боротьбою за авторське право то від Олени Мозгової, то від Руслани чи Ігоря Кондратюка, які постійно контролюють це питання?
– Дуже сподіваюся, що вийде! Власне, усе в руках і цих агенцій, які мають донести виконавцям, що закону потрібно дотримуватися. Усе. Тут більше й вигадувати нічого не треба. Або буде по закону, або буде по суду, третього не існує. А суд завжди буде на стороні автора. Усе ж таки закон існує, і там чітко розмежовані права авторів і обов’язки тих, хто отримує невиключні авторські права, тобто те, що ми називаємо ліцензією.
– У питанні авторського права нам до Європи ще далеко?
– Я не скажу, що дуже обізнана в роботі авторського права в Європі, але точно знаю, хто знайшовся б там хтось, хто без ліцензії заспівав на своєму концерті пісню, наприклад, гурту АВВА, – виплачував би за це борги до кінця життя. Це заборонено, це крадіжка. Банальна крадіжка! У Європі за піратство платять шалені штрафи, а в нас піратство – це святе. Хтось навіть намагається за піратами бігати…
Розкажу історію, яку мало хто знає. Ігор Дмитрович, як відомо, є автором музики до кількох серій мультфільму «Як козаки…» Так от ми років п’ять років судилися з офіційною студією, яка випустила диски з його музикою без дозволу. Ми дійшли до Верховного Суду! Нічого не домоглися. І вже років 20 цей позов лежить у Європейському суді. Тож нам дуже далеко до Європи. Дуже! А до США так і взагалі…
– Ви не раз спілкувалися із Володимиром Зеленським. Чи говорили з ним про цю проблему в українському законі?
– Коли ми 2021 року збиралися на прийом до президента, я розуміла, що підійму тему авторського права. Це якраз був грудень, і Ігор отримав відрахування за права. Можу навіть шокувати наших читачів сумою – це було 400 грн за рік! Це не жарт. І от коли я назвала цю суму президентові, він не повірив, каже: «Такого бути не може, перестаньте. Це маячня якась». Зеленський при нас подзвонив голові Верховної Ради Стефанчуку й запитав, що взагалі робиться із цим законом. Я справді побачила абсолютне його здивування. У результаті вони якийсь закон таки прийняли, але чи варто говорити про його ефективність на тлі останніх подій?
– Одне з нещодавніх культурних потрясінь – різкий вихід на культурний горизонт львівського хору «Гомін». Кілька місяців тому вони просто таки підірвали мережу виконанням пісні Поклада «Кохана». Які у вас із ними стосунки?
Читайте також
– Прекрасні! З хором «Гомін» у мене взагалі ніяких юридичних питань не виникало. Вадим Яценко запросив мене на концерт, ми познайомилися. Я одразу запропонувала їм кілька творів Ігоря в репертуар. Мені настільки сподобався цей колектив, що я одразу передала права на безоплатній основі. Бо виконання «Коханої» мене просто приголомшило!
– Що б ви хотіли сказати тим, хто продовжує співати пісні Ігоря Дмитровича без дозволу і, можливо, прочитає це інтерв’ю?
– Просто не порушуйте закону. Є ланка: автор – авторська агенція, яка представляє права, – виконавець. Це не капризи, це закон. Якщо хочете жити в цивілізованому світі – виконуйте закон.
