«Я досі не можу це прийняти». Історії родин, які втратили близьких під час російського обстрілу Львова рік тому

ЛЬВІВ – Рік тому 4 вересня 2024 року вранці Росія здійснила комбінований ракетний удар по Львову. Тоді одразу загинули 7 людей і понад 60 були поранені. Серед загиблих було троє сестер і їхня мама з родини Базилевичів. Наймолодшій жертві було 7 років. Після 29 днів перебування у шпиталі помер і важкопоранений Богдан Кріль.

Цей трагічний день не полишає думки тих, хто тоді втратив рідних.

Сьогодні у Львові відбудеться молебень за жертвами російського терору.

Тоді росіяни використали ракети «Кинджал», одна з яких і вбила людей у двох будинках.

Юрій Демидов запрошує у помешкання. Тут багато речей його дружини Ірини. Її світлини і спільні з чоловіком та дітьми.

На стінах ще досі – наслідки удару. На одній – кілька дірок від осколків. Тут запалена свічка та ікона.

«Все попадало довкола, але всі образи залишились. Жінка загинула. Я її розбудив, коли почув страшні вибухи. Вона виходила з кімнати і їй не вистачило метра, щоб залишитись живою, зайти в коридор. Я був в іншій кімнаті, впав, але мені нічого, незначна подряпина на нозі», – не стримуючи сліз говорить чоловік Ірини Демидової.

52-річна Ірина Демидова працювала у міській поліклініці акушеркою жіночої консультації. Те, що наближається небезпека, її чоловік відчув, коли їхні чотири коти зірвались з місця і втекли.

«Два коти спали зі мною. Вони зірвались з місця, а я бігом до Ірини, кажу їй вставати. І буквально за кілька хвилин прилетіло у двір. Осколки ракети пішли на нас. Жінку розірвало. Смерть була миттєва», – розповідає чоловік.

Він був впевнений, що коти загинули.

«Побачив чотири котячі хвости в маленькій ніші, де встановлено водяний лічильник. Попросив кума витягнути тварин. Бо вони вже мертві. Але почав витягувати, і всі були живі. Один кіт помер невдовзі, два втекли, а один залишився зі мною», – каже Юрій Демидов.

На полиці в кімнаті у нього колекція горняток з різних країн. Жодне під час удару не впало, як і всі ікони, що висіли у квартирі, як і портрет Тараса Шевченка. Ці сумні спогади про загибель дружини, страшні хвилини удару не полишають чоловіка весь рік від часу трагедії.

Він показує шафу, яка пошкоджена ракетними уламками, тріщини на стінах, стелі. Його квартира ще не відремонтована. Комісії приходять і перевіряють. Дещо зробив сам, щоб можна було жити.

Його сусідка поверхом вище Оксана Кріль не знаходить сили, щоб повернутись у своє помешкання. Вже рік, як звідти виселилась після обстрілу. Хоч завдяки друзям тут все відремонтовано. Але кожен куток їй нагадує чоловіка Богдана.

«Ми 40 років прожили з чоловіком. Мій чоловік викладав у Політехнічному університеті, був доцентом. Його багато людей знали, любили студенти, він їм допомагав. Стільки прийшло людей з ним попрощатись…

Я досі не можу це прийняти і в це повірити, що так сталося. Цей рік майже сама. У мене нікого немає. Фактично, у мене родина була – мама і чоловік», – каже Оксана Кріль.

Осколки від вибуху летіли по всій квартирі, пробили вікна, шафу, телевізор. Все летіло в бік жінки і попадало, але саму її не поранило. Та один невеликий осколок потрапив її чоловікові у легені.

«Я його довезла до лікарні. Найкращий хірург зробив операцію. Я ще місяць бігала рано і ввечері в реанімацію. І все. І от за місяць вони нічого не могли зробити. Ніби операція була добре зроблена. Пішло зараження крові. Сказали, що такий стресовий стан був організму, удар був сильний, осколок гарячий летів. Чоловік ще сам до швидкої зайшов, своїми ногами. А невдовзі після нього я втратила і маму. Ти прокидаєшся зранку і розумієш, що нікого з рідних немає… Як мені жити?..», – говорить Оксана Кріль.

Будинок, де живуть Оксана Кріль і Юрій Демидов, відремонтовано за гроші львівських підприємців, зокрема ІТ-кластеру. Вони відгукнулись, щоб відновити будівлю.

Порожній будинок

Досі ще порожній будинок, який розташований поруч. Вхідні двері забиті дошками. Тут рік тому загинули Євгенія Базилевич і троє її доньок – 21-річна Ярина, 18-річна Дарина та 7-річна Емілія. Ярослав Базилевич втратив усю родину. Ще вранці того дня він з надією дивився на свій дім, де рятувальники шукали його рідних… Про цю трагедію говорив увесь світ. Перед обстрілом сім’я готувалась до дня народження наймолодшої Емілії. Тоді, 4 вересня, ракета влучила на сходи будинку, де якраз перебували мешканці, які не встигли вибігти в укриття. Шестеро загинули.

«Ми зараз тільки починаємо відбудову будинку, де жила родина Базилевичів, тому що ми тижнями чекали на погодження документації, але на сьогоднішній день всі проєктні рішення ухвалені. І почнемо активні роботи. Думаю, що протягом року ми відновимо цю будівлю. Частину відновити вже не можна, ми її просто демонтували», – каже мер Львова Андрій Садовий у коментарі Радіо Свобода.

Рік тому було зруйновано, цілком і частково, близько 200 будівель. Багато з них уже були атаковані Росією вдруге і навіть утретє.

«Дуже боляче, тому що ми відновили будівлю і знову вона потрапила під атаку. І це такий вже процес безперервний», – зауважує мер.

Торік у грудні польський прем’єр Дональд Туск побував на місці загибелі і зруйнованих Росією будинків 4 вересня 2024. Тоді пообіцяв, що Польща відновить віллу «Сонечко». Це історична будівля, пам’ятка архітектури місцевого значення. Віллу збудували на замовлення директора львівського міського театру Людвіка Геллера понад сто років тому.

За словами Андрія Садового, Польща ще не виконала своєї обіцянки.

Минув рік, який змінив життя тих, хто втратив рідних. Кожен переживає своє горе, вчиться жити у ньому.

Ярослав Базилевич спільно з Українським католицьким університетом заснував стипендіальний фонд пам’яті загиблих від ракетного обстрілу у Львові доньок і дружини.

Тоді чоловік звернувся з такими словами:

«Я був найбагатшим, найщасливішим чоловіком і батьком: я мав скарб і завжди розумів, що це скарб – мати таку дружину і таких відповідальних, працьовитих, гарних, розумних, ініціативних, патріотичних дітей. Весь час я пишався ними та пишаюся надалі. У них мало бути все попереду – у кожної з них. В одну мить я втратив ту багатогранність відчуттів, яку вони всі четверо, кожна по-своєму давали мені протягом нашого спільного життя. Сьогодні я маю найкращі, найщасливіші, найпрекрасніші спогади – все решта ампутовано!».

З цими спогадами живуть усі, хто втратив тоді найрідніших.

Adblock test (Why?)