Історія політв’язня й письменника Миколи Кучера: 10 років ув’язнення за листи до Радіо Свобода

Десять років неволі за чотири листи з критикою радянської дійсності, надіслані до Радіо Свобода. Такий вирок 1956 року отримав студент з Дніпропетровщини Микола Кучер (1932–1999). Його арештували в університеті, прямо на лекції. Відбувши мордовські табори, він повернувся додому й попри все зміг стати досить знаним письменником-сатириком і громадським діячем.

До 70-ї річниці Радіо Свобода про життя, творчість Миколи Кучера, а також про те, що він писав у своїх листах та оповіданнях, – розпитали старшу наукову співробітницю музею «Літературне Придніпров’я» Світлану Мартинову.

Микола Кучер народився голодного 1932 року у селі Широкому Верхньодніпровського району Дніпропетровської області в сім’ї колгоспників. Його батько пройшов фронт Другої світової, Микола з матір’ю – пережили лихоліття війни в селі.

Війна

У своїй останній книзі «Дубравлаг», розповідає дослідниця Світлана Мартинова, письменник згадував ті часи. Зокрема, в оповідання «Материзна» розказував про урок мужності й людяності, який отримав від матері.

«Через їхнє село німці гнали радянських військовополонених. На столі в хаті лежав уже надломлений хліб. Мати сказала малому Миколі взяти хлібину і віддати нещасним. Хлопець знітився й закляк – там же конвоїри зі зброєю, могли відкрити вогонь. Помітивши розгубленість сина, мати сама схопила той хліб, вибігла з хати, кинула хлібину в натовп. Полонені на ходу розламували хліб і передавали одне одному. Цей приклад наслідувала ще одна жінка, сусідка. Жодного разу за життя потів мати не дорікнула синові за той страх. А випадок – назавжди закарбувався в пам’яті Миколи як урок мужності і здатності співчувати тим, хто опинився в скруті. Я думаю, оце розуміння бар’єру між чесністю й брудом він взяв саме від матері», – говорить Світлана Мартинова.

Далі були роки повоєнного голоду – Микола Кучер згадував, як 1946-47-го, щоб вивести навесні голодних колгоспників в поле, за вказівкою компартії, в степу варили суп-бовтьовуху, котру в селі охрестили баландою. Люди були змушені працювати за порцію їжі.

Арешт і табори

Баланду – уже тюремну – довелося згодом скуштувати й самому Миколі Кучеру. Закінчивши Верхньодніпровську середню школу, він вступив на історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету.

3 січня 1956 року прямо на лекції його арештували працівники обласного управління КДБ.

Схопили, як було записано у вироку Дніпропетровського обласного суду, за «злобную клевету на руководителей компартии и советской власти», за те, що нібито «призывал к свержению советского правительства».

Суд визначив студентові 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. Усе його «майно» на той момент складалося зі старенького наручного годинника та 2 карбованців 45 копійок у гаманці.

До вироку, як йдеться у рішенні суду, призвели листи Кучера, написані в Західний Берлін, до Радіо Визволення. Так у 50-і роки називалося Радіо Свобода. Набагато пізніше він описав ці події в статті.

«Почалося це пізнього вечора в січні 1955 року, коли я, тоді студент університету, на коротких хвилях радіоприймача почув заклик закордонної радіостанції писати до них листи. Називалася радіостанція привабливим словом «Освобождение» і вела передачі російською мовою. Мені давно хотілося висловити те, що наболіло за роки, аж тут трапилася слушна нагода.

«А чи дійде мій лист за кордон, – подумав я і почав міркувати: «Раз така солідна радіостанція закликає писати, значить, листи туди доходять. Тим більше, вони зачитували критичні листи з Радянського Союзу». І я клюнув на гачок, написав», – писав він у статті «Історія мого вироку» (журнал «Кур’єр Кривбасу», 1996 рік).

З вироку суду випливає, що листи Кучера не дійшли до адресата, а були перехоплені радянськими спецслужбами й зараз зберігаються в архівах СБУ. В них йшлося, зокрема, про ненависть до радянської влади, про політичні репресії, штучний голод, русифікаторську політику в СРСР.

У книзі «Визвольний рух. Шістдесятники» подаються тексти двох із чотирьох листів Миколи Кучера на радіо. Інші два, як сказано, було неможливо передрукувати через поганий стан збереження.

«Якби була свобода слова…»

Після суду в Дніпропетровську засуджений пройшов комісію Президії Верховної Ради, яку там очолював Олексій Ватченко, тоді другий секретар обкому, розповідає музейниця Світлана Мартинова.

«Члени комісії ніби з намірами пом’якшити вирок питали, чому радянський студент писав листи за кордон.

«Цих листів ніколи б не писав, якби існувала можливість висловити наболіле в нашій пресі, якби була свобода слова», – відповідав Кучер. На що Ватченко закричав на всю тюрму: «Тебе свободу слова? Давить вас надо! Давить! Десять лет дали?! Мало! Двадцять пять следовало! Чтоб другим не повадно!» – говорить дослідниця.

Микола Кучер відбував покарання в Мордовії. Там він потоваришував з композитором Василем Барвінським, диригентом Григорієм Корецьким, учителем Олексою Тихим з іншими політв’язнями.

Умови утримання за «хрущовської відлиги» були відносно неважкими, згадував він опісля. Деякий час «на зоні» він працював бібліотекарем.

Таборовий футбол і «націоналізм»

У науковому архіві музею «Літературне Придніпров’я» зберігається унікальне фото – таборова футбольна команда, 1956 рік. Його свого часу передала дослідникам вдова Миколи Кучера.

У часи хрущовської відлиги в місцях позбавлення волі, розповідає Світлана Мартинова, була поширена гра в футбол. Ініціаторами виступили українські спортсмени.

На зоні, де відбував покарання Кучер, вони організували українську команду і дали їй назву «Дніпро». Росіяни створили свою – «Буревесник», естонці та латиші – «Балтікум».

«Футбольні баталії збирали усіх мешканців зони. Вболіваючи на свою команду, аплодували й успіхам суперника. І тут несподівано втрутився начальник політвідділу.

«Як ви дозволили купці націоналістів водити себе за ніс? Що це за Дніпро, а не Днепр? Невже, ви не розумієте, що націоналістам з «Дніпра» не футбол важливий, а українське «і»… Футбол опинився під забороною», – розповідає Світлана Мартинова.

Відбувши три роки таборів, 1959-го, Микола Кучер вийшов на волю за амністією.

Після повернення додому зміг завершити навчання в університеті. Кілька років працював учителем в сільських школах та в місті Дніпродзержинську (зараз – Кам’янське), викладав українську, англійську та німецьку мови.

Він товаришував й спілкувався з іншими письменниками-дисидентами краю, зокрема Володимиром Сіренком.

«У нас є фотографія, де зображені троє – Микола Кучер, Володимир Сіренко й Гаврило Прокопенко. І на звороті цієї світлини рукою Сіренка написано: «Поспілкуватися вільно можна тільки на природі». Бо всюди були «жучки»… Це 70-і роки ХХ століття», – зазначила Світлана Мартинова.

Після ув’язнення

У літературне життя України Микола Кучер увійшов на початку 1960-х років як письменник-гуморист, друкувався в газеті «Літературна Україна», у журналі «Перець». Потім вийшли чотири збірки гумористичних оповідань «Як я став поліглотом», «Дядина», «Операція «Три зайці», «Усім по сім».

«Днями я перечитувала оповідання Миколи Кучера і, як не дивно, сміялася. Деякі з них не втратили своєї актуальності й сьогодні. Зокрема, він багато пише про освітян і освіту, в якій працював. Наприклад, про таке. В селі нема кому викладати англійську мову. І до директора школи дійшло, що головний герой знає англійську. Викликають його. «Так я ж не знаю!». «Як не знаєш, коли секретарка сказала, що ти їй говорив «Йес!». І йому взятися до роботи. Перший урок пройшов добре – це був організаційний урок. Другий теж добре – бо повторювали матеріал за п’ятий клас. А далі вчителеві довелося по три доби готуватися до кожного уроку і зрештою опанувати англійську… Справді, дуже цікаві замальовки й хороший стиль», – розповідає Світлана Мартинова.

Окрім літературної діяльності, Микола Кучер брав активну участь у громадському житті. Зокрема, він разом з дружиною Людмилою стояли біля витоків товариства «Просвіта» в Кам’янському. Повністю реабілітований був тільки у 1991 році. Ще через два роки, коли КДБ перетворилося на СБУ, йому надіслали копії його вироку. Цей документ на руки він отримав через 37 років після самого суду.

1996 року, за три роки до смерті, вийшла друком остання книга Миколи Кучера «Дубравлаг» — сповідь політв’язня.

2008 року в дніпровському музеї «Літературне Придніпров’я» проводили виставку «Свобода бути і свобода говорити», присвячену історії дисидентського руху в краї 1960–1980 років. На ній представляли й експонати, пов’язані з Кучером.

Постать політв’язня й письменника Миколи Кучера ще досі маловідома широкому загалу.