«Зачарованість злом». Андрій Курков про російську мову в українських школах, «кремлівського кощея» та літературні тренди
Український письменник Андрій Курков в інтерв’ю Радіо Свобода заявив про зменшення уваги на Заході до книг про російсько-українську війну. Але, зауважує, рівень зацікавленості українською темою «не був зметений» інтересом до книжок, скажімо, про Газу чи Іран. На переконання автора, сьогодні Україна вже не сприймається як «жертва», а стає «експортером військової допомоги», що несе в собі нові виклики.
Чому автор бестселерів «Пікнік на льоду» та «Сірі бджоли» не може вийти за межі воєнної тематики, над чим працює зараз та про які культурні тренди говорить – читайте в інтерв’ю для Радіо Свобода.
Про Україну та Росію в культурному просторі
– Перша половина 2026 року підсвітила повернення росіян у світовий культурний простір. Це – і Бієнале у Венеції після чотирирічної перерви, і перемога на Оскарі стрічки «Містер Ніхто проти Путіна». Такий самий тренд ми бачимо у спорті, де з Росії та Білорусі повністю зняли санкції у водних видах спорту і вони знову можуть виступати під своїми прапорами. Що ви думаєте про цей процес?
– Я думаю, що це буде продовжуватися. Це відбувається частково за підтримки проросійської світової еліти, частково за російські гроші. І до цього треба бути готовим. Я здивувався, що це активно не почалося ще в 2024 році.
– Що ви думаєте про фільм «Пан Ніхто проти Путіна», який переміг на «Оскарі»? Є коментарі кінокритиків, де сказано, що це ілюстрація спротиву. Наприклад, «Гардіан» пише: «Це потужне свідчення ідеологічного спротиву зсередини системи». Ви погоджуєтесь із цим?
– Я не дивився фільм, чесно кажучи, немає великого бажання. Я розумію, що цей фільм є просто збіркою відеоматеріалів, які робили для того, щоб відправляти нагору і показувати, що відбувається в освіті за інструкціями Кремля. І, як на мене, це, скоріше, є судовими доказами формування фашистського суспільства, ніж матеріалом для фільму. Хоча, звичайно, як хроніка це має значення для суспільної думки на Заході. Через такі матеріали люди на Заході можуть зрозуміти, що відбувається в Росії. Те, що це стало сенсацією, трошки дивує, тому що це означає, що Захід нічого не розумів про сьогоднішню Росію і про те, що там відбувається.
– Ви маєте на увазі, що вони не знали, як виглядає «російський спротив», показаний у фільмі?
– Це не спротив, насправді це щось інше. Cпротивом можна назвати таку вдалу спробу вивезти цей матеріал за кордон.
І в цьому сенсі виникає паралель з тим, як вивозили рукописи Солженіцина за радянських часів і як зараз на жорсткому диску вивозили відеоматеріали. Тобто це укладається в ту саму лінію, за якою сьогодні академії ФСБ повернули ім’я Фелікса Дзержинського. Нічого дивного не відбувається, все логічно, але важко звикати до думки, що тепер світу, і особливо нам, доведеться мати справу з мутацією Радянського Союзу в найгіршій, найстрашнішій версії.
– Одночасно із фільмом росіян на «Оскар» цього року був номінований фільм українського режисера Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». Але зараз він не викликав такого резонансу, як «20 днів у Маріуполі» в 2024 році? Це свідчення того, що світ втомився від теми війни в Україні? І чи бачите ви загалом тенденцію втоми від теми України?
– Я бачив цей фільм на фестивалі у Франції. Насправді Захід вже набагато менше уваги звертає на відображення війни в Україні в культурі. Книжки про війну в Україні вже не користуються попитом. Ця хвиля пройшла, інша хвиля ще не виникла. Тобто, культурний ринок повернувся до своєї стабільної ситуації.
Якщо говорити про світові події, то інтерес до українських книжок не був зметений інтересом до книжок про Газу, Ізраїль чи Іран. Таких книжок не з’явилося. Тобто, після української хвилі (популярності – ред.) на Заході жодна хвиля не піднімалася так високо. Те, що відбулося – рухнув міф про європейську та світову стабільність. Коли це наївне відчуття надійної стабільності зникає, страждає багато культурних ринків. Тому що, коли дорожчає бензин, люди перестають купувати книжки. Коли дорожчає електрика і все інше, люди менше ходять в кіно і менше купують абонементи на кінофестивалі.
Зараз час світової нестабільності. Один з осередків цієї нестабільності знаходиться в Україні, і він перестає виділятися на тлі інших. Тобто зараз основну нестабільність несе Ормузька протока, війна в Ірані. І це французів, англійців, всіх інших турбує більше, тому що це зачепило ринок бензину, ринок авіаційних перевезень. Кожен, хто користується літаками, зараз думає про свої плани на майбутнє, чим їх заміняти, який план готувати?
Війна в Ірані втрутилася в плани більшої кількості людей, ніж війна в Україні. Війна в Україні викликала емпатію, вона викликала у багатьох бажання допомагати, вона поставила Росію на місце зла і вона показала, хто проти демократичної системи в світі.
– Тоді виникає логічне питання, як Україні надалі залишатися на слуху і привертати увагу світу?
– Зараз набагато більше людей за кордоном, особливо в Європі і в Америці, ставляться до України вже як до партнера в боротьбі проти іранських «шахедів». Ми не є жертвою, ми – тепер експортери військової допомоги, і це має свій негативний бік. Тобто, якщо ми експортуємо військову допомогу, це означає, що за нас не треба хвилюватися, що ми і у себе все подолаємо, і Заходу допоможемо.
Насправді, якщо говорити про культуру, то тут треба працювати активно надалі і треба дивитися: кому з українських діячів культури, хто вже пробився, хто вже має ім’я, кому ще можна допомагати організовувати виступи і участь в різних конференціях, щоб на інтелектуальному і культурному рівні Україна звучала безперервно. Але, я думаю, якщо в нас вже з’явилася репутація партнерів, які допомагають світу, рятують світ від зла, то треба, підсилювати елемент пропаганди чи промоції наших військових спроможностей.
– Де проходить межа між культурою і пропагандою і як її не перетнути?
– Ми розділяємо пропаганду на погану і корисну, на російську і на нашу контрпропаганду. Контрпропаганда все одно є пропагандою. І дуже важливо, щоб ми не пробували промотувати за кордоном будь-які кіно чи літературні твори, в яких дуже очевидна для західної публіки присутність пропаганди.
Тобто, ми не повинні створювати в мистецтві новий варіант карикатури Кукриніксів проти німецьких фашистів. Не треба перенапружуватися, щоб створювати ще більш негативний образ ворога і зла, ніж він є насправді. У нас є така тенденція, і нехай вона буде для внутрішнього ринку, але з цим не треба йти на Захід, тому що тоді скажуть, що вони однакові, вони демонізують одне одного, а насправді реальність трошки інша. Нам є про що говорити. Про свою історію, про свою класичну літературу, яку досі майже не перекладають. Грубо кажучи, у нас є оцей вказівний палець, яким ми повинні показувати на себе. Нам треба своє найкраще нести, і якщо при цьому ми не будемо говорити про поганих росіян, то насправді ми виграємо. Які росіяни зараз, це всім відомо.
– Попри заяви політиків Заходу про воєнні злочини РФ, тисячі загиблих українців, бажання суду над «архітекторами» війни проти України, роботу над появою Спецтрибуналу щодо злочинів Росії, у світі досі існує поняття «великої російської культури», особливо літератури. Романтизація Росії, як за часів царя, так і естетики 1990-х? Чому Росії це вдається?
– Є таке поняття, як зачарованість злом. Зачарованість романтизованим образом Росії пройшла і тепер залишилася зачарованість злом і спроба поєднати оцю «велику російську культуру», якою всі були зачаровані, з сьогоднішньою кривавою Росією, яка вбиває українців, яка відправляє в літаках чи поштою по Європі бомби і може кого завгодно залякати. Під час Холодної війни половина американських фільмів-бойовиків були про американських суперменів у Москві.
Тобто про боротьбу Москви і Америки. І тоді, звичайно, в фільмах супергерої, Джеймс Бонд і всі інші, перемагали. Тоді на Заході добре продавався образ радянського зла. Потім було зачарування і надія на демократизацію Росії, тому романтизували образ Росії і знову підняли високо Достоєвського і всю російську класичну культуру.
Китай як образ зла не годиться. Виходить міжрасовий конфлікт. Це буде погано сприйнято американськими китайцями і всіма іншими, ну і, в принципі, людям не цікава боротьба ЦРУ і китайської розвідки. Є вже оцей штамп, який може повернутися. Україна – тільки один з елементів сьогоднішньої геополітичної війни. Все ж таки, Іран і Росія, як великі країни зла, все одно будуть займати більше місця в сучасній популярній культурі.
– «Вже написані і видані десятки книжок про кремлівського кощея, з усіма відомими фактами та деталями біографії, але все одно пишуться і видаються все нові і нові, в яких не може бути нічого нового», – написали ви на своїй сторінці у Facebook. Якщо ці книжки видають, значить їх купують. Чому людям цікавий очільник Росії Міжнародний кримінальний суд оголосив президента РФ Володимира Путіна в розшук у березні 2023 року. Очільника Росії звинувачують у воєнних злочинах в Україні. Москва звинувачення заперечує та заявляє, що не визнає юрисдикцію МКС.?
– Звичайний масовий глядач чи читач, він дивиться, з якої точки може прилетіти атомна бомба чи ракета. І, звичайно, це не Україна. Тобто, країна, яка лякає, постійно залишається перед очима. Якщо у вас небезпечний сусід, п’яниця, наркоман, який час від часу ходить з ножем, ви будете постійно про нього думати і будете постійно озиратися і дивитися, чи не йде він поруч. Таке саме зараз, в Європі з Росією. І воно не зміниться.
Про українську мову
– Офіс мовного омбудсмена поділився дослідженням за 2025 навчальний рік. Згідно з ним, у середньому 14% вчителів на уроках і 21% на перервах розмовляли не українською. У столиці, кажуть, майже кожен четвертий педагог порушував мовний закон на уроках, а на перервах це робили 40% учителів. Чи бачите ви мовний відкат? Якщо так, як йому протидіяти?
– По-перше, Київ не є дзеркалом всього українського суспільства. У кожного міста своя гордість. І якщо говорити про тенденції, для мене більш показовим є Харків, Запоріжжя, Миколаїв. А всі питання, які пов’язані з переходом з мови на мову, з поверненням української на території, де її давно не було, звідки її викинули, витиснули – це дуже повільний процес.
Потрібно мати терпіння і діяти без радикальних, негативних емоцій і репресій. Але повинна вестись робота над створенням модного контенту. І ця робота ведеться. Ви знаєте, яка ситуація в українській музиці, в українському театрі, в українському кіно. Контент накопичується. Кожного дня додаються, якщо не мільйони, то сотні тисяч слів, кілобайтів, мегабайтів цього контенту, який заповнює наш культурний простір. Мені цікава інша тенденція, що зараз купують і читають (в Україні – ред.) у п’ять разів більше книжок англійською, ніж раніше, до війни. І що російськомовні книжки замінила англомовна література в книгарнях, навіть невеликих міст. Тобто, це нормальна тенденція, правильна тенденція, яка все одно буде засмучувати агентів, які пробують продавати книжки американських англійських письменників для перекладів.
Тому що така сама тенденція є в Норвегії, в Швеції, і тепер дуже важко туди продати американцям і англійцям права на переклади своїх книг, тому що всі читають в оригіналі. Тобто, якщо люди читають в оригіналі англійською, боятися того, що хтось говорить на перервах в школах російською, не варто, тому що читання – процес важливіший, ніж говоріння. Він більш показовий. Тому що людина свідомо читає якоюсь мовою, свідомо звертається до якоїсь культури, і читання – це прояв культури. А розмова на перерві в школі – це прояв побуту. Це не стосується культури.
– Тиждень тому міністерка культури України Тетяна Бережна заявила, що на п’ятому році повномасштабної війни 71% українців регулярно споживає російськомовний контент, а майже чверть робить це щодня. З чим це пов’язано, на вашу думку?
– Продукування контенту – це дуже важливо. І це буде продовжуватися, поки ми повністю не займемо культурний простір своєю культурою. Але я хочу сказати, що ці 71% – це не обов’язково свідомий інтерес до російської культури. Це може бути медичний, психіатричний інтерес. Я теж слідкую в телеграмі, на ютубі за кількома російськими каналами, щоб розуміти, як вони реагують на війну, що у них відбувається, що у них в голові. І я думаю, що мільйони українців роблять те саме, а статистично виходить, що ми цікавимося їхньою культурою. Нічого подібного. Ми цікавимося, що у них відбувається, щоб розуміти, що чекати від них надалі.
Про читання та українську літературу
– За даними Pew Research Center і National Endowment for the Arts – американських дослідницьких інституцій, регулярно знижується частка людей, які читають книги. Серед причин – соцмережі, особливо короткий контент (TikTok, Reels), через звикання до яких зникає вміння довго концентруватися.
– Це міф, що люди з роками читають все менше і менше паперових книжок. Паперових книжок начебто стало менше в Америці. Там вважають, що 50% книжок читають в електронному форматі. Але насправді і паперових книжок повно. І рахунок бестселерів йде, перш за все, за даними про продаж паперових книжок.
Якщо ви подивитесь списки бестселерів «Нью Йорк Таймс», там інколи сотні, тисячі проданих примірників за один тиждень. Мова саме про паперові книги. Європа консервативна, вона не любить електронні книжки. Відсоток проданих електронних книжок в Європі не більше 5%, а частіше це 3%. Тобто папір нікуди не зникне. І люди читають.
Я був зараз на книжковому фестивалі в Парижі, перед тим на книжковій виставці в Женеві. В Парижі перестали продавати вхідні квитки на літературний фестиваль, тому що величезний палац був щільно забитий охочими купувати книжки, я такого не пам’ятаю і ніде не бачив. Тисячі людей назовні засмутилися, що так і не змогли зайти всередину.
– У той же час з появою штучного інтелекту люди частіше читають узагальнення та аналіз, який надає ШІ, а не повні тексти, зазначають дослідники. Чи становить загрозу ШІ та соцмережі у глобальному розумінні для письменників та літератури? Особливо у контексті молодого покоління.
– Для хорошої літератури я не бачу загрози. Є загроза для роботи перекладачів. Мої перекладачі минулого року у Франкфурті ходили зі значком, на якому написано «Живий перекладач». А боятися, що виникнуть штучні письменники, створені штучним інтелектом, я думаю, не варто, тому що насправді штучний інтелект продукує вже те, що існує в новій формі. Якщо живий письменник може вигадати щось нове, то штучний інтелект нове не вигадає, він буде використовувати те, що в нього заклали, те, що вже було. І тому, якщо хтось з письменників боїться штучного інтелекту, може це привід бути більш креативним і краще працювати над своїми творами.
– Чи справді люди перестають читати художню літературу? На «Книжковому Арсеналі 2025» найбільшим попитом користувався нон-фікшн, зокрема книжки про політику. Ви казали в одному з інтерв’ю, що під час війни важливіше документувати реальність, ніж вигадувати історії – чи це означає кризу художньої літератури?
– В перші два роки повномасштабного вторгнення художня література в Україні відходила на другий, на третій, на четвертий план. Зараз вона повернулася, але треба визнати, що зараз близько 80% художки, яку читають, – це перекладені романи. Тобто у багатьох читачів є бажання відволіктися від війни, від нашої реальності.
Йти разом з героєм по Булонському лісу, в американський бар чи бразильські фавели, подивитися, як живуть наркомани. Тобто художня література повернулася, але інтерес до книжок із саморозвитку нікуди не зникав, навпаки, війна стимулює цей інтерес. Війна стимулює інтерес до нон-фікшн, до документальної прози і до книжок, які можуть покращити твоє життя. Можуть тобі дати нові знання, нові ідеї, нові думки, нову професію. Тому це нормально.
– Ви були на багатьох книжкових фестивалях за кордоном. Там ситуація відрізняється?
– Ні, світовий тренд – художня література, перш за все. Звичайно, є книжки авторів-селебріті, які продаються і купуються, і дуже часто не читаються. Але якщо говорити про загальний ринок, художня література – на першому місці. Є добрий баланс, але все одно люди дивляться на художку, на романи.
– Як українські книги сприймають за кордоном, зокрема, книги про війну?
– Є країни, де книжки про українську війну не пішли чи майже не пішли, – це Греція, Португалія, частково Іспанія, частково Латинська Америка, Албанія і так далі. Дуже цікаво, що на найскладнішому ринку, на англомовному ринку, українські книжки про війну пішли добре. І Артем Чапай, і Олександр Михед, наприклад, вони закріпилися і перебувають на суперпозиціях і в Америці, і в Англії. Тобто, мені страшно подобається, що тепер їхні романи і будь-яку літературу будуть розглядати дуже серйозно і будуть друкувати далі, тому що вони вже створили собі ім’я. І їм повірили читачі.
Я думаю, на це є кілька причин, англомовні читачі більш політизовані, вони більш серйозно сприймають протистояння України і Росії, як протистояння демократичного світу з авторитарним. І тому для них Україна стала маркером боротьби за демократію. Я думаю, що цього не зрозуміли в Греції, де дуже багато крайніх лівих, цього не зрозуміли в Португалії, не зрозуміли в Латинській Америці, де страшно не люблять Америку, де завжди вважали, що Росія виступає на боці поневолених народів і проти капіталістів.
– Як війна змінила вас як письменника?
– Відбулася одна зміна, яка спочатку мене шокувала, потім я спокійніше почав до цього ставитися. До війни мені було важко і ніколи не хотілося описувати жорстокі сцени.
Тобто у мене в книжках майже не було насильства, а тепер цього бар’єру нема. Тобто я звик до присутності насильства в новинах, в реальному житті, і цей бар’єр зник, тепер я можу легко писати про страшні речі. У мене не виникає самоцензурного муру між мною і жорстокістю.
– Чи можете сказати, над чим зараз працюєте?
– Я продовжую писати нон-фікшн про життя під час війни. Також закінчив перший варіант нового роману про сучасну Україну. І думаю, що через 2-3 місяці закінчу редагування, тоді буду готувати його до виходу. Іще повернувся до серії історичних детективів, дії яких відбуваються навесні 1919 року, під час другої окупації Києва більшовиками. Там практично немає фантазії. Одна реальна, невідома подія мене зачепила, і вона стала причиною того, що я написав цей роман, але ця ситуація – не головна сюжетна лінія. Вона просто була поштовхом. Роман реалістичний і, можна сказати, з елементами саспенсу, з елементами трилера. Там є загадка, яку треба розгадати і читачам, і герою. Але тут не йдеться про якийсь кримінальний сюжет, а про доволі типову складну ситуацію, яка може виникнути дуже часто в Україні.
– Я помітила, що всі роботи, про які ви зараз сказали, пов’язані з війною. Це зараз все-таки та тема, яка вас не відпускає і ви в неї занурюєтесь?
– На жаль, вийти за межі війни неможливо. Я думаю, що мені насправді, умовно, легко писати про 1919 рік, про ту війну, саме тому, що я на неї дивлюся з перспективи нашої війни і одразу бачу, скільки там паралелей, скільки схожих ситуацій. Та сама мета Росії – знищити незалежну Україну, та сама жорстокість, частково така сама боротьба проти поневолення, проти чужих політичних інтересів. Я хотів би написати кілька книжок для дітей, тоді точно б не про війну. Хоча я знаю, що зараз є багато дитячих книжок про війну, але хотілося б написати щось магічне і веселе для дітей, але поки що не виходить.
